Русский
Русский
English
Статистика
Реклама

Все категории

Образ жінки в українській ментальності

18.06.2015 13:59:58 | Автор: Milenkaya

​В сучасному світі надзвичайно важливо розуміти споконвічні традиції ставлення до жінки, бо у складний час перебудови людської ментальності можна загубити традиції свого народу, а отже і його душу. А, як не прикро, все це може призвести до втрати ментальності, до збідніння культури та втрати ідеалів людського буття.

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості українців Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль відводиться жінці (співання традиційних веснянок у фольклорі, обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої, що символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає невістку до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо).

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про жіноче начало в українському національному характері. З цим пов’язаний вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову традицію.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Значна частина психологів сходиться на тому, що основну роль у сім'ї відіграє мати з її передбачливістю, хазяйновитістю, з непомітною, але постійною турботою про сім'ю. Вона втілює ніжність, сердечність,теплоту.

Б. Цимбалистий зазначає, що у спогадах українця мати постає виразнішою, ніж батько.

Повага до жінки, матері характерна для всіх народів-хліборобів. У зв'язку з цим земля-годувальниця набуває у них рис матері, а мати – рис землі. За символ України в народній творчості часто править червона калина – прекрасна, проте беззахисна і знедолена жінка. Якщо в Західній Європі у вихованні дітей беруть однакову участь як мати, так і батько, і це є показником патріархальності сім'ї, то в Україні дітей виховує мати. Цей факт має істотні наслідки, оскільки норми поведінки, мораль, ідеали, життєві настанови українців підпорядковані нормам та ієрархії цінностей, типових для жінки, для її свідомості. Переважання в суспільстві матріархального комплексу, у свою чергу, призводить до того, що в соціальному мікросередовищі (насамперед у сім'ї) панують свобода і рівноправність.

Привабливість українок склалася і завдяки народній традиції, яку характеризує приказка: «Не бери від породи, а бери від природи». У давнину українці вважали, що чим більш знатним є рід, тим він більш замкнутий на «обраних», тобто він фізіологічно недосконалий. Так склалося, що в українському суспільстві ніколи не були розвинені комплекси «обраності», вирішальне значення при виборі чоловіка або дружини не мала його або її знатність, не воля батьків, а кохання – у разі батьківського незгоди молоді могли запросто втекти з дому і повінчатися потайки. У цьому випадку вони ризикували не отримати спадщину.

В українських сім'ях головою вважався чоловік. Але номінально правила жінка. Коли молода дружина входила в сім'ю чоловіка, вона потрапляла під владу норовливої свекрухи, яка була щаслива повернути невістці все те, що сама колись терпіла.

Так як основним заняттям українців було землеробство культ жінки дістався і Україні. Землеробські цивілізації завжди пов'язували культ кохання з родючістю, вбачали сакральну зв'язок між образами Матері-Землі та Матері-Жінки. Українська жінка – з її владністю, безпосередністю, багатющими палітрами любові, поняття для українців архетипне.

Типаж української сім'ї досить істотно відрізняється від західноєвропейських та російських аналогів, для яких характерна величезна роль батька. В українському фольклорі нічого подібного немає. В народному уявленні дружина – це дружина, підтримка, влада.

В українській мові навіть не існує такого словосполучення, як «взяв у дружини». Його замінює слово «побралися», тобто «взяли один одного». До речі, якщо у всьому світі було більш бажано народження сина, то в Україні дівчинку чекали не менше, а, може, навіть і більше, бо українець ніколи не ставив чоловіка вище жінки, не приписував їй різних негативних споконвічно «жіночих» рис. Козак завжди намагався виглядати в її очах «лицарем» і у відносинах з дружиною деспотом, як правило, не був.

Сімейні цінності і родинні узи завжди займали в українській ментальності особливе місце. Сім'я володіла ділянкою землі, декілька споріднених родин складали хутір або невелике село.

У нашого  молодого покоління, як показують соціологічні опитування, основним критерієм вибору супутника життя і стійкості шлюбних уз продовжує залишатися любов. Згідно моніторингу, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, незважаючи на невисокий рівень доходів, задоволені своєю сім'єю 68% українських чоловіків і 61% жінок. Зазначається, що 70% молодих сімей мешкають в квартирі у батьків, а 90% систематично отримує від них матеріальну допомогу. На Заході при живих і процвітаючих дітей батьки нерідко закінчують свій шлях в самоті - три чверті європейців помирають без присутності близьких.

В даний час Україна – усвідомлюємо ми це чи ні – сильна своїми давніми традиціями сімейності, ероса і любові. Такі риси, як емоційність, природність, чуттєвість притаманні всім українкам і з лишком компенсують недолік вишуканих манер або невміння вибудувати власну кар'єру. Українка привітна, скромна, наївна, мрійлива і міла.

Література

  1. Гончар Б.М. В пошуках ідентичності етносу і нації //Освіта, 1999. — №26-27, 12-19 травня. — С.5.
  2. Гордузенко В. Етнонаціональна група як компонент етнонаціональної структури українського суспільства // Соціальна психологія. - 2006. - № 3 (17). - C.173-180
  3. Донцов А.И., Стефаненко Т.Г., Уталиева Ж. Т. Язык как фактор этнической идентичности//Вопросы психологии 1997. № 4. С.75–86.
  4. Крисаченко B.C. Екологічна культура. - К., 1996. - С.47-55.
  5. Нагорна Л. Національна ідентичність: український феномен в історичній ретроспективі // Розбудова держави. — 1997. — №7-8. — С.47.
  6. Соболь В. Дослідження витоків української ментальності // Слово і час.— 1992.— №8.— С. 42–45.
  7. Українська державність у ХХ столітті (історико-політологічний аналіз). - К.: Політична думка. – 1996. - С. 125 – 134.
  8. Український центр політичного менеджменту www.politik.org.ua

 

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Образование Категории: Наука

Образ жінки в українській ментальності

18.06.2015 13:59:58 | Автор: Milenkaya

​В сучасному світі надзвичайно важливо розуміти споконвічні традиції ставлення до жінки, бо у складний час перебудови людської ментальності можна загубити традиції свого народу, а отже і його душу. А, як не прикро, все це може призвести до втрати ментальності, до збідніння культури та втрати ідеалів людського буття.

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості українців Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль відводиться жінці (співання традиційних веснянок у фольклорі, обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої, що символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає невістку до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо).

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про жіноче начало в українському національному характері. З цим пов’язаний вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову традицію.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Значна частина психологів сходиться на тому, що основну роль у сім'ї відіграє мати з її передбачливістю, хазяйновитістю, з непомітною, але постійною турботою про сім'ю. Вона втілює ніжність, сердечність,теплоту.

Б. Цимбалистий зазначає, що у спогадах українця мати постає виразнішою, ніж батько.

Повага до жінки, матері характерна для всіх народів-хліборобів. У зв'язку з цим земля-годувальниця набуває у них рис матері, а мати – рис землі. За символ України в народній творчості часто править червона калина – прекрасна, проте беззахисна і знедолена жінка. Якщо в Західній Європі у вихованні дітей беруть однакову участь як мати, так і батько, і це є показником патріархальності сім'ї, то в Україні дітей виховує мати. Цей факт має істотні наслідки, оскільки норми поведінки, мораль, ідеали, життєві настанови українців підпорядковані нормам та ієрархії цінностей, типових для жінки, для її свідомості. Переважання в суспільстві матріархального комплексу, у свою чергу, призводить до того, що в соціальному мікросередовищі (насамперед у сім'ї) панують свобода і рівноправність.

Привабливість українок склалася і завдяки народній традиції, яку характеризує приказка: «Не бери від породи, а бери від природи». У давнину українці вважали, що чим більш знатним є рід, тим він більш замкнутий на «обраних», тобто він фізіологічно недосконалий. Так склалося, що в українському суспільстві ніколи не були розвинені комплекси «обраності», вирішальне значення при виборі чоловіка або дружини не мала його або її знатність, не воля батьків, а кохання – у разі батьківського незгоди молоді могли запросто втекти з дому і повінчатися потайки. У цьому випадку вони ризикували не отримати спадщину.

В українських сім'ях головою вважався чоловік. Але номінально правила жінка. Коли молода дружина входила в сім'ю чоловіка, вона потрапляла під владу норовливої свекрухи, яка була щаслива повернути невістці все те, що сама колись терпіла.

Так як основним заняттям українців було землеробство культ жінки дістався і Україні. Землеробські цивілізації завжди пов'язували культ кохання з родючістю, вбачали сакральну зв'язок між образами Матері-Землі та Матері-Жінки. Українська жінка – з її владністю, безпосередністю, багатющими палітрами любові, поняття для українців архетипне.

Типаж української сім'ї досить істотно відрізняється від західноєвропейських та російських аналогів, для яких характерна величезна роль батька. В українському фольклорі нічого подібного немає. В народному уявленні дружина – це дружина, підтримка, влада.

В українській мові навіть не існує такого словосполучення, як «взяв у дружини». Його замінює слово «побралися», тобто «взяли один одного». До речі, якщо у всьому світі було більш бажано народження сина, то в Україні дівчинку чекали не менше, а, може, навіть і більше, бо українець ніколи не ставив чоловіка вище жінки, не приписував їй різних негативних споконвічно «жіночих» рис. Козак завжди намагався виглядати в її очах «лицарем» і у відносинах з дружиною деспотом, як правило, не був.

Сімейні цінності і родинні узи завжди займали в українській ментальності особливе місце. Сім'я володіла ділянкою землі, декілька споріднених родин складали хутір або невелике село.

У нашого  молодого покоління, як показують соціологічні опитування, основним критерієм вибору супутника життя і стійкості шлюбних уз продовжує залишатися любов. Згідно моніторингу, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, незважаючи на невисокий рівень доходів, задоволені своєю сім'єю 68% українських чоловіків і 61% жінок. Зазначається, що 70% молодих сімей мешкають в квартирі у батьків, а 90% систематично отримує від них матеріальну допомогу. На Заході при живих і процвітаючих дітей батьки нерідко закінчують свій шлях в самоті - три чверті європейців помирають без присутності близьких.

В даний час Україна – усвідомлюємо ми це чи ні – сильна своїми давніми традиціями сімейності, ероса і любові. Такі риси, як емоційність, природність, чуттєвість притаманні всім українкам і з лишком компенсують недолік вишуканих манер або невміння вибудувати власну кар'єру. Українка привітна, скромна, наївна, мрійлива і міла.

Література

  1. Гончар Б.М. В пошуках ідентичності етносу і нації //Освіта, 1999. — №26-27, 12-19 травня. — С.5.
  2. Гордузенко В. Етнонаціональна група як компонент етнонаціональної структури українського суспільства // Соціальна психологія. - 2006. - № 3 (17). - C.173-180
  3. Донцов А.И., Стефаненко Т.Г., Уталиева Ж. Т. Язык как фактор этнической идентичности//Вопросы психологии 1997. № 4. С.75–86.
  4. Крисаченко B.C. Екологічна культура. - К., 1996. - С.47-55.
  5. Нагорна Л. Національна ідентичність: український феномен в історичній ретроспективі // Розбудова держави. — 1997. — №7-8. — С.47.
  6. Соболь В. Дослідження витоків української ментальності // Слово і час.— 1992.— №8.— С. 42–45.
  7. Українська державність у ХХ столітті (історико-політологічний аналіз). - К.: Політична думка. – 1996. - С. 125 – 134.
  8. Український центр політичного менеджменту www.politik.org.ua

 

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Образование Категории: Наука

Образ жінки в українській ментальності

18.06.2015 13:59:58 | Автор: Milenkaya

​В сучасному світі надзвичайно важливо розуміти споконвічні традиції ставлення до жінки, бо у складний час перебудови людської ментальності можна загубити традиції свого народу, а отже і його душу. А, як не прикро, все це може призвести до втрати ментальності, до збідніння культури та втрати ідеалів людського буття.

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості українців Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль відводиться жінці (співання традиційних веснянок у фольклорі, обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої, що символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає невістку до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо).

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про жіноче начало в українському національному характері. З цим пов’язаний вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову традицію.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Значна частина психологів сходиться на тому, що основну роль у сім'ї відіграє мати з її передбачливістю, хазяйновитістю, з непомітною, але постійною турботою про сім'ю. Вона втілює ніжність, сердечність,теплоту.

Б. Цимбалистий зазначає, що у спогадах українця мати постає виразнішою, ніж батько.

Повага до жінки, матері характерна для всіх народів-хліборобів. У зв'язку з цим земля-годувальниця набуває у них рис матері, а мати – рис землі. За символ України в народній творчості часто править червона калина – прекрасна, проте беззахисна і знедолена жінка. Якщо в Західній Європі у вихованні дітей беруть однакову участь як мати, так і батько, і це є показником патріархальності сім'ї, то в Україні дітей виховує мати. Цей факт має істотні наслідки, оскільки норми поведінки, мораль, ідеали, життєві настанови українців підпорядковані нормам та ієрархії цінностей, типових для жінки, для її свідомості. Переважання в суспільстві матріархального комплексу, у свою чергу, призводить до того, що в соціальному мікросередовищі (насамперед у сім'ї) панують свобода і рівноправність.

Привабливість українок склалася і завдяки народній традиції, яку характеризує приказка: «Не бери від породи, а бери від природи». У давнину українці вважали, що чим більш знатним є рід, тим він більш замкнутий на «обраних», тобто він фізіологічно недосконалий. Так склалося, що в українському суспільстві ніколи не були розвинені комплекси «обраності», вирішальне значення при виборі чоловіка або дружини не мала його або її знатність, не воля батьків, а кохання – у разі батьківського незгоди молоді могли запросто втекти з дому і повінчатися потайки. У цьому випадку вони ризикували не отримати спадщину.

В українських сім'ях головою вважався чоловік. Але номінально правила жінка. Коли молода дружина входила в сім'ю чоловіка, вона потрапляла під владу норовливої свекрухи, яка була щаслива повернути невістці все те, що сама колись терпіла.

Так як основним заняттям українців було землеробство культ жінки дістався і Україні. Землеробські цивілізації завжди пов'язували культ кохання з родючістю, вбачали сакральну зв'язок між образами Матері-Землі та Матері-Жінки. Українська жінка – з її владністю, безпосередністю, багатющими палітрами любові, поняття для українців архетипне.

Типаж української сім'ї досить істотно відрізняється від західноєвропейських та російських аналогів, для яких характерна величезна роль батька. В українському фольклорі нічого подібного немає. В народному уявленні дружина – це дружина, підтримка, влада.

В українській мові навіть не існує такого словосполучення, як «взяв у дружини». Його замінює слово «побралися», тобто «взяли один одного». До речі, якщо у всьому світі було більш бажано народження сина, то в Україні дівчинку чекали не менше, а, може, навіть і більше, бо українець ніколи не ставив чоловіка вище жінки, не приписував їй різних негативних споконвічно «жіночих» рис. Козак завжди намагався виглядати в її очах «лицарем» і у відносинах з дружиною деспотом, як правило, не був.

Сімейні цінності і родинні узи завжди займали в українській ментальності особливе місце. Сім'я володіла ділянкою землі, декілька споріднених родин складали хутір або невелике село.

У нашого  молодого покоління, як показують соціологічні опитування, основним критерієм вибору супутника життя і стійкості шлюбних уз продовжує залишатися любов. Згідно моніторингу, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, незважаючи на невисокий рівень доходів, задоволені своєю сім'єю 68% українських чоловіків і 61% жінок. Зазначається, що 70% молодих сімей мешкають в квартирі у батьків, а 90% систематично отримує від них матеріальну допомогу. На Заході при живих і процвітаючих дітей батьки нерідко закінчують свій шлях в самоті - три чверті європейців помирають без присутності близьких.

В даний час Україна – усвідомлюємо ми це чи ні – сильна своїми давніми традиціями сімейності, ероса і любові. Такі риси, як емоційність, природність, чуттєвість притаманні всім українкам і з лишком компенсують недолік вишуканих манер або невміння вибудувати власну кар'єру. Українка привітна, скромна, наївна, мрійлива і міла.

Література

  1. Гончар Б.М. В пошуках ідентичності етносу і нації //Освіта, 1999. — №26-27, 12-19 травня. — С.5.
  2. Гордузенко В. Етнонаціональна група як компонент етнонаціональної структури українського суспільства // Соціальна психологія. - 2006. - № 3 (17). - C.173-180
  3. Донцов А.И., Стефаненко Т.Г., Уталиева Ж. Т. Язык как фактор этнической идентичности//Вопросы психологии 1997. № 4. С.75–86.
  4. Крисаченко B.C. Екологічна культура. - К., 1996. - С.47-55.
  5. Нагорна Л. Національна ідентичність: український феномен в історичній ретроспективі // Розбудова держави. — 1997. — №7-8. — С.47.
  6. Соболь В. Дослідження витоків української ментальності // Слово і час.— 1992.— №8.— С. 42–45.
  7. Українська державність у ХХ столітті (історико-політологічний аналіз). - К.: Політична думка. – 1996. - С. 125 – 134.
  8. Український центр політичного менеджменту www.politik.org.ua

 

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Образование Категории: Наука

Поняття образу у психології

22.06.2015 13:16:48 | Автор: Milenkaya

      Поняття образу є одним із центральних у психології, оскільки саме образи, відображаючи об'єктивну реальність, є змістом психіки суб'єкта. Крім широкого тлумачення цього поняття існують і інші його значення. Так, наприклад, нерідко образ розглядають як певний проміжний або кінцевий результат пізнавальної діяльності, як продукт сприйняття, пам'яті, мислення, уяви.

      На сьогодні можна виділити три основних підходи до розуміння образу: конкретно-перцептивний (образ виступає як певний проміжний або кінцевий результат пізнавальної діяльності, як продукт сприйняття, пам'яті, мислення, уяви); розширено-відзеркалюючий (образ розглядається як багатовимірний психологічний освіта А.Н. Леонтьев), суб'єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і тимчасову послідовність подій); соціально-перцептивний (образ розуміється як уявлення про соціальних об'єктах і явищах, які включають уявлення суб'єкта про самого себе).

     Два перших є найбільш вживаними і достатньо вивченими, третій підхід стає одним з найбільш інтенсивно прогресуючих останнім часом. В даний час концепція соціальних уявлень, розроблена С. Московичи в 1961 році і отримала світове визнання у 80-х роках, стає одним з найбільш впливових напрямків у психології соціального пізнання в світовій науці.

    Важливість вивчення проблеми образу і її впливу на практичну діяльність підкреслював Б. Ломов наголошуючи на тому, що до числа найважливіших проблем психологічної науки належить проблема образу. Її розробка має виняткове значення для розвитку як загальної теорії психології, так і теоретичної бази спеціальних психологічних дисциплін. Не менш актуальна вона і для вирішення багатьох практичних завдань, які ставляться перед психологією.

    Про це ж говорить і Е. Климов констатуючи те, що одним з фундаментальних понять психології є «образ» (як відображення суб'єктом деякої реальності, включаючи і самого суб'єкта). Образи самосвідомості людини (поряд з образами навколишнього світу) – необхідна основа доцільної регуляції, саморегуляції його трудової діяльності та взаємодії з оточуючими людьми.

    Як правило, образ розглядають як носія інформації, і у зв'язку з цим досліджується його гносеологічна функція, в першу чергу роль образів у зоровому сприйнятті, образної пам'яті, образному мисленні та уяві.

    У той же час, у психологічній літературі досить часто зустрічається поняття «образ» і кілька інших функціональних значеннях, що дозволяє зробити висновок не тільки про «багатограність, багатокатегоріальність та полімодальності» образів, але і про їх полі функціональності.

     Однією з перших в психології з'явилася категорія образу, яка стала провідною при вивченні пізнання. Вже в античності вчені вивчали як формується у людини образ світу, згодом у центрі уваги психологів виявився образ себе, самосвідомість людини, його зміст і структура. Якщо в перших психологічних теоріях образ себе розглядався переважно як одна з областей свідомості, то в сучасній науці образ-Я став одним з провідних.

     Категорія образу характеризує психологічну реальність з боку пізнання і є однією з підстав формування та становлення індивідуальних і соціально-групових картин світу. Образ включений в систему життєвих відносин між людиною і світом. Об'єкт сприйняття і образ пов'язані між собою опосередковано, через довгий ланцюжок подій, що відбуваються в зовнішньому і внутрішньому світі. Але відносинах образу і реального світу проявляються не тільки у відчуттях, сприйнятті, уявленні, але і у вигляді складних когнітивних структур, де образ – координатор та регулятор життєдіяльності людини. Образ визначає цілепокладання (моделі побудови майбутніх дій, образ світу, життєвого простору, динамічних і стійких характеристик поведінки). Різні характеристики образу є базою конкретних психологічних теорій і моделей.

    Образ – це суб'єктивний феномен, який виникає в результаті предметно-практичної, сенсорно-перцептивної, мислительної діяльності, що становить цілісне інтегральне відображення дійсності, в якому водночас представлені основні перцептивні категорії (простір, рух, колір, форма, фактура тощо), це чуттєва форма психічного явища, яка містить в ідеальному плані просторову організацію та часову динаміку, це суб'єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і часову послідовність подій.

    Відтак, етимологічно термін «образ» тяжіє до наочності, наштовхує на думку про зовнішній вигляд предмета чи явища. Розглядаючи образ як насамперед багатоступеневе опосередковане відображення дійсності, варто акцентувати увагу на виявленні сутності самого відображення. Термін «відображення» становить змістовий результат, психічний образ, який відповідає сутності об'єкта і виступає у формі наукового поняття чи художньої інтуїції. Образ має і свою об'єктивність, яка визначається за такими двома основними ознаками:

1) подібність образу та об'єкта за структурою і сутністю;

2) значення – наявність в образі такої цінності, яка відповідає об'єктивним потребам.

     Образи, що відображають у нашій свідомості дійсність, не є статичними, незмінними, мертвими речами; вони становлять динамічні утворення. Варто спробувати зафіксувати певний образ, щоб переконатися в тому, як він кожного разу на наших очах видозмінюється, зрушується, якоюсь мірою трансформується: то одні його сторони виступають на передній план, то інші; ті, що виступають, водночас і відступають, затінюються наступними.

    Образ як термін (і категорія) використовується в філософії і психології, але при цьому в нього вкладається різний зміст. У гносеології під образом розуміється результативна сторона будь-якої форми відображувальної діяльності (в тому числі і афективно-вольової). Образ як категорія психологічної науки фіксує один з аспектів психічної реальності — пізнавальний — на відміну від праксичного та мотиваційного. В психології термін «образ» іноді застосовують ще в іншому значенні, ніж в даному контексті. В психологічних дослідженнях мислення під образом розуміють одиницю оперування мислительним змістом, яка, на відміну від поняття, має наочний характер.

    Дані сучасної психології свідчать, що психічний образ не наділений матеріальними властивостями ні відображеного в ньому предмета, ні апарата, за допомогою якого здійснюється психічне відображення. Образ не відтворює властивості свого носія (матеріального субстрату), як не відтворює, а лише відображує більш чи менш адекватно властивості зовнішнього предмета. Будучи об'єктивованим (віднесеним до відображуваного предмета), психічний образ існує в реальній взаємодії суб'єкта з об'єктом.

    Висловлювання Е. Ільєнкова, що ідеальне «народжується і існує не в голові, а за допомогою голови в реальній предметній діяльності людини» , можна віднести і до психічного образу.

    На противагу нефілософським та психологічним уявленням про образ виник новий напрямок – гештальтпсихології –, що розробляв проблему цілісності образу (образу як організованого цілого, властивості якого не можуть бути виведені з властивостей частин) та охоплював всі рівні когнітивної організації психіки (як сенсорний, так і інтелектуальний). У зв’язку з поняттям цілісності була розроблена гіпотеза інсайта як миттєвого зрозуміння. Вона була протиставлена концепції спроб та помилок, що була розроблена в рамках біхевіоризму. Інсайт – перехід до нової пізнавальної образної структури, і відповідна зміна пристосовницьких реакцій. Первинне – розуміння, вторинне – пристосування. Однак і гештальтизм, і біхевіоризм претендували на загальну теорію психічного життя в цілому; а реальні досягнення групувались навколо більш детального дослідження лише однієї з сторін психічного (в гештальтпсихології це образний аспект психічної діяльності). Образ у гештальтпсихології виступає у вигляді сутності особливого роду, що підкорюється власним законам (прегнантності, константності). А зв’язок образу з реальною, предметною дією не прослідковується.

    Образ об'єктивний за своїм джерелом  – відображуваному об'єкті та суб'єктивний за способом (формою) свого існування. Матеріальною формою втілення образу  є практичні дії, мова, різноманітні знакові моделі. Функція образу  – самовідображення світу. Це функція «втручання» природи в саму себе через діяльність суб'єктів, опосередковану образом природи, тобто образом об'єктивності, тобто образом світу. Образ набуває відносно самостійного характеру та відіграє активно-діючу роль у поведінці людини. Він регулює поведінку, виконує функції управління діями. У свою чергу образи відчуття виконують регулювальну, пізнавальну та емоційну функції.

Література

  1. Євтух В.Б. етнічність енциклопедичний довідник
  2. Ильенков 3. В. Идеальное. Философская энциклопедия, т. 2. М., 1962, с. 220.
  3. Краткая философская энциклопедия. // ред. Губский Е.Ф., Кораблева Г.В., ЛутченкоВ.А., — М., 1994. — 576с.
  4. Краткий культурологический словарь // сост. О. М. Ладыгина, М. Б.  Ладыгин, М.: Полярная Звезда, — 2001. — 94c.
  5. Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002. - С.166-172.
  6. Философский энциклопедический словарь.  –  М.:”Советская энциклопедия”, 1983. – 817с.
  7. S. Maddi, D. Khoshaba «Hardiness and Mental Health». Journal of Personality Assessment, 1994, vol. 63, № 2.

     

                                                                                                                                         

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Образование Категории: Инф., другое

Поняття образу у психології

22.06.2015 13:16:48 | Автор: Milenkaya

      Поняття образу є одним із центральних у психології, оскільки саме образи, відображаючи об'єктивну реальність, є змістом психіки суб'єкта. Крім широкого тлумачення цього поняття існують і інші його значення. Так, наприклад, нерідко образ розглядають як певний проміжний або кінцевий результат пізнавальної діяльності, як продукт сприйняття, пам'яті, мислення, уяви.

      На сьогодні можна виділити три основних підходи до розуміння образу: конкретно-перцептивний (образ виступає як певний проміжний або кінцевий результат пізнавальної діяльності, як продукт сприйняття, пам'яті, мислення, уяви); розширено-відзеркалюючий (образ розглядається як багатовимірний психологічний освіта А.Н. Леонтьев), суб'єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і тимчасову послідовність подій); соціально-перцептивний (образ розуміється як уявлення про соціальних об'єктах і явищах, які включають уявлення суб'єкта про самого себе).

     Два перших є найбільш вживаними і достатньо вивченими, третій підхід стає одним з найбільш інтенсивно прогресуючих останнім часом. В даний час концепція соціальних уявлень, розроблена С. Московичи в 1961 році і отримала світове визнання у 80-х роках, стає одним з найбільш впливових напрямків у психології соціального пізнання в світовій науці.

    Важливість вивчення проблеми образу і її впливу на практичну діяльність підкреслював Б. Ломов наголошуючи на тому, що до числа найважливіших проблем психологічної науки належить проблема образу. Її розробка має виняткове значення для розвитку як загальної теорії психології, так і теоретичної бази спеціальних психологічних дисциплін. Не менш актуальна вона і для вирішення багатьох практичних завдань, які ставляться перед психологією.

    Про це ж говорить і Е. Климов констатуючи те, що одним з фундаментальних понять психології є «образ» (як відображення суб'єктом деякої реальності, включаючи і самого суб'єкта). Образи самосвідомості людини (поряд з образами навколишнього світу) – необхідна основа доцільної регуляції, саморегуляції його трудової діяльності та взаємодії з оточуючими людьми.

    Як правило, образ розглядають як носія інформації, і у зв'язку з цим досліджується його гносеологічна функція, в першу чергу роль образів у зоровому сприйнятті, образної пам'яті, образному мисленні та уяві.

    У той же час, у психологічній літературі досить часто зустрічається поняття «образ» і кілька інших функціональних значеннях, що дозволяє зробити висновок не тільки про «багатограність, багатокатегоріальність та полімодальності» образів, але і про їх полі функціональності.

     Однією з перших в психології з'явилася категорія образу, яка стала провідною при вивченні пізнання. Вже в античності вчені вивчали як формується у людини образ світу, згодом у центрі уваги психологів виявився образ себе, самосвідомість людини, його зміст і структура. Якщо в перших психологічних теоріях образ себе розглядався переважно як одна з областей свідомості, то в сучасній науці образ-Я став одним з провідних.

     Категорія образу характеризує психологічну реальність з боку пізнання і є однією з підстав формування та становлення індивідуальних і соціально-групових картин світу. Образ включений в систему життєвих відносин між людиною і світом. Об'єкт сприйняття і образ пов'язані між собою опосередковано, через довгий ланцюжок подій, що відбуваються в зовнішньому і внутрішньому світі. Але відносинах образу і реального світу проявляються не тільки у відчуттях, сприйнятті, уявленні, але і у вигляді складних когнітивних структур, де образ – координатор та регулятор життєдіяльності людини. Образ визначає цілепокладання (моделі побудови майбутніх дій, образ світу, життєвого простору, динамічних і стійких характеристик поведінки). Різні характеристики образу є базою конкретних психологічних теорій і моделей.

    Образ – це суб'єктивний феномен, який виникає в результаті предметно-практичної, сенсорно-перцептивної, мислительної діяльності, що становить цілісне інтегральне відображення дійсності, в якому водночас представлені основні перцептивні категорії (простір, рух, колір, форма, фактура тощо), це чуттєва форма психічного явища, яка містить в ідеальному плані просторову організацію та часову динаміку, це суб'єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і часову послідовність подій.

    Відтак, етимологічно термін «образ» тяжіє до наочності, наштовхує на думку про зовнішній вигляд предмета чи явища. Розглядаючи образ як насамперед багатоступеневе опосередковане відображення дійсності, варто акцентувати увагу на виявленні сутності самого відображення. Термін «відображення» становить змістовий результат, психічний образ, який відповідає сутності об'єкта і виступає у формі наукового поняття чи художньої інтуїції. Образ має і свою об'єктивність, яка визначається за такими двома основними ознаками:

1) подібність образу та об'єкта за структурою і сутністю;

2) значення – наявність в образі такої цінності, яка відповідає об'єктивним потребам.

     Образи, що відображають у нашій свідомості дійсність, не є статичними, незмінними, мертвими речами; вони становлять динамічні утворення. Варто спробувати зафіксувати певний образ, щоб переконатися в тому, як він кожного разу на наших очах видозмінюється, зрушується, якоюсь мірою трансформується: то одні його сторони виступають на передній план, то інші; ті, що виступають, водночас і відступають, затінюються наступними.

    Образ як термін (і категорія) використовується в філософії і психології, але при цьому в нього вкладається різний зміст. У гносеології під образом розуміється результативна сторона будь-якої форми відображувальної діяльності (в тому числі і афективно-вольової). Образ як категорія психологічної науки фіксує один з аспектів психічної реальності — пізнавальний — на відміну від праксичного та мотиваційного. В психології термін «образ» іноді застосовують ще в іншому значенні, ніж в даному контексті. В психологічних дослідженнях мислення під образом розуміють одиницю оперування мислительним змістом, яка, на відміну від поняття, має наочний характер.

    Дані сучасної психології свідчать, що психічний образ не наділений матеріальними властивостями ні відображеного в ньому предмета, ні апарата, за допомогою якого здійснюється психічне відображення. Образ не відтворює властивості свого носія (матеріального субстрату), як не відтворює, а лише відображує більш чи менш адекватно властивості зовнішнього предмета. Будучи об'єктивованим (віднесеним до відображуваного предмета), психічний образ існує в реальній взаємодії суб'єкта з об'єктом.

    Висловлювання Е. Ільєнкова, що ідеальне «народжується і існує не в голові, а за допомогою голови в реальній предметній діяльності людини» , можна віднести і до психічного образу.

    На противагу нефілософським та психологічним уявленням про образ виник новий напрямок – гештальтпсихології –, що розробляв проблему цілісності образу (образу як організованого цілого, властивості якого не можуть бути виведені з властивостей частин) та охоплював всі рівні когнітивної організації психіки (як сенсорний, так і інтелектуальний). У зв’язку з поняттям цілісності була розроблена гіпотеза інсайта як миттєвого зрозуміння. Вона була протиставлена концепції спроб та помилок, що була розроблена в рамках біхевіоризму. Інсайт – перехід до нової пізнавальної образної структури, і відповідна зміна пристосовницьких реакцій. Первинне – розуміння, вторинне – пристосування. Однак і гештальтизм, і біхевіоризм претендували на загальну теорію психічного життя в цілому; а реальні досягнення групувались навколо більш детального дослідження лише однієї з сторін психічного (в гештальтпсихології це образний аспект психічної діяльності). Образ у гештальтпсихології виступає у вигляді сутності особливого роду, що підкорюється власним законам (прегнантності, константності). А зв’язок образу з реальною, предметною дією не прослідковується.

    Образ об'єктивний за своїм джерелом  – відображуваному об'єкті та суб'єктивний за способом (формою) свого існування. Матеріальною формою втілення образу  є практичні дії, мова, різноманітні знакові моделі. Функція образу  – самовідображення світу. Це функція «втручання» природи в саму себе через діяльність суб'єктів, опосередковану образом природи, тобто образом об'єктивності, тобто образом світу. Образ набуває відносно самостійного характеру та відіграє активно-діючу роль у поведінці людини. Він регулює поведінку, виконує функції управління діями. У свою чергу образи відчуття виконують регулювальну, пізнавальну та емоційну функції.

Література

  1. Євтух В.Б. етнічність енциклопедичний довідник
  2. Ильенков 3. В. Идеальное. Философская энциклопедия, т. 2. М., 1962, с. 220.
  3. Краткая философская энциклопедия. // ред. Губский Е.Ф., Кораблева Г.В., ЛутченкоВ.А., — М., 1994. — 576с.
  4. Краткий культурологический словарь // сост. О. М. Ладыгина, М. Б.  Ладыгин, М.: Полярная Звезда, — 2001. — 94c.
  5. Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002. - С.166-172.
  6. Философский энциклопедический словарь.  –  М.:”Советская энциклопедия”, 1983. – 817с.
  7. S. Maddi, D. Khoshaba «Hardiness and Mental Health». Journal of Personality Assessment, 1994, vol. 63, № 2.

     

                                                                                                                                         

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Образование Категории: Инф., другое

Поняття образу у психології

22.06.2015 13:16:48 | Автор: Milenkaya

      Поняття образу є одним із центральних у психології, оскільки саме образи, відображаючи об'єктивну реальність, є змістом психіки суб'єкта. Крім широкого тлумачення цього поняття існують і інші його значення. Так, наприклад, нерідко образ розглядають як певний проміжний або кінцевий результат пізнавальної діяльності, як продукт сприйняття, пам'яті, мислення, уяви.

      На сьогодні можна виділити три основних підходи до розуміння образу: конкретно-перцептивний (образ виступає як певний проміжний або кінцевий результат пізнавальної діяльності, як продукт сприйняття, пам'яті, мислення, уяви); розширено-відзеркалюючий (образ розглядається як багатовимірний психологічний освіта А.Н. Леонтьев), суб'єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і тимчасову послідовність подій); соціально-перцептивний (образ розуміється як уявлення про соціальних об'єктах і явищах, які включають уявлення суб'єкта про самого себе).

     Два перших є найбільш вживаними і достатньо вивченими, третій підхід стає одним з найбільш інтенсивно прогресуючих останнім часом. В даний час концепція соціальних уявлень, розроблена С. Московичи в 1961 році і отримала світове визнання у 80-х роках, стає одним з найбільш впливових напрямків у психології соціального пізнання в світовій науці.

    Важливість вивчення проблеми образу і її впливу на практичну діяльність підкреслював Б. Ломов наголошуючи на тому, що до числа найважливіших проблем психологічної науки належить проблема образу. Її розробка має виняткове значення для розвитку як загальної теорії психології, так і теоретичної бази спеціальних психологічних дисциплін. Не менш актуальна вона і для вирішення багатьох практичних завдань, які ставляться перед психологією.

    Про це ж говорить і Е. Климов констатуючи те, що одним з фундаментальних понять психології є «образ» (як відображення суб'єктом деякої реальності, включаючи і самого суб'єкта). Образи самосвідомості людини (поряд з образами навколишнього світу) – необхідна основа доцільної регуляції, саморегуляції його трудової діяльності та взаємодії з оточуючими людьми.

    Як правило, образ розглядають як носія інформації, і у зв'язку з цим досліджується його гносеологічна функція, в першу чергу роль образів у зоровому сприйнятті, образної пам'яті, образному мисленні та уяві.

    У той же час, у психологічній літературі досить часто зустрічається поняття «образ» і кілька інших функціональних значеннях, що дозволяє зробити висновок не тільки про «багатограність, багатокатегоріальність та полімодальності» образів, але і про їх полі функціональності.

     Однією з перших в психології з'явилася категорія образу, яка стала провідною при вивченні пізнання. Вже в античності вчені вивчали як формується у людини образ світу, згодом у центрі уваги психологів виявився образ себе, самосвідомість людини, його зміст і структура. Якщо в перших психологічних теоріях образ себе розглядався переважно як одна з областей свідомості, то в сучасній науці образ-Я став одним з провідних.

     Категорія образу характеризує психологічну реальність з боку пізнання і є однією з підстав формування та становлення індивідуальних і соціально-групових картин світу. Образ включений в систему життєвих відносин між людиною і світом. Об'єкт сприйняття і образ пов'язані між собою опосередковано, через довгий ланцюжок подій, що відбуваються в зовнішньому і внутрішньому світі. Але відносинах образу і реального світу проявляються не тільки у відчуттях, сприйнятті, уявленні, але і у вигляді складних когнітивних структур, де образ – координатор та регулятор життєдіяльності людини. Образ визначає цілепокладання (моделі побудови майбутніх дій, образ світу, життєвого простору, динамічних і стійких характеристик поведінки). Різні характеристики образу є базою конкретних психологічних теорій і моделей.

    Образ – це суб'єктивний феномен, який виникає в результаті предметно-практичної, сенсорно-перцептивної, мислительної діяльності, що становить цілісне інтегральне відображення дійсності, в якому водночас представлені основні перцептивні категорії (простір, рух, колір, форма, фактура тощо), це чуттєва форма психічного явища, яка містить в ідеальному плані просторову організацію та часову динаміку, це суб'єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і часову послідовність подій.

    Відтак, етимологічно термін «образ» тяжіє до наочності, наштовхує на думку про зовнішній вигляд предмета чи явища. Розглядаючи образ як насамперед багатоступеневе опосередковане відображення дійсності, варто акцентувати увагу на виявленні сутності самого відображення. Термін «відображення» становить змістовий результат, психічний образ, який відповідає сутності об'єкта і виступає у формі наукового поняття чи художньої інтуїції. Образ має і свою об'єктивність, яка визначається за такими двома основними ознаками:

1) подібність образу та об'єкта за структурою і сутністю;

2) значення – наявність в образі такої цінності, яка відповідає об'єктивним потребам.

     Образи, що відображають у нашій свідомості дійсність, не є статичними, незмінними, мертвими речами; вони становлять динамічні утворення. Варто спробувати зафіксувати певний образ, щоб переконатися в тому, як він кожного разу на наших очах видозмінюється, зрушується, якоюсь мірою трансформується: то одні його сторони виступають на передній план, то інші; ті, що виступають, водночас і відступають, затінюються наступними.

    Образ як термін (і категорія) використовується в філософії і психології, але при цьому в нього вкладається різний зміст. У гносеології під образом розуміється результативна сторона будь-якої форми відображувальної діяльності (в тому числі і афективно-вольової). Образ як категорія психологічної науки фіксує один з аспектів психічної реальності — пізнавальний — на відміну від праксичного та мотиваційного. В психології термін «образ» іноді застосовують ще в іншому значенні, ніж в даному контексті. В психологічних дослідженнях мислення під образом розуміють одиницю оперування мислительним змістом, яка, на відміну від поняття, має наочний характер.

    Дані сучасної психології свідчать, що психічний образ не наділений матеріальними властивостями ні відображеного в ньому предмета, ні апарата, за допомогою якого здійснюється психічне відображення. Образ не відтворює властивості свого носія (матеріального субстрату), як не відтворює, а лише відображує більш чи менш адекватно властивості зовнішнього предмета. Будучи об'єктивованим (віднесеним до відображуваного предмета), психічний образ існує в реальній взаємодії суб'єкта з об'єктом.

    Висловлювання Е. Ільєнкова, що ідеальне «народжується і існує не в голові, а за допомогою голови в реальній предметній діяльності людини» , можна віднести і до психічного образу.

    На противагу нефілософським та психологічним уявленням про образ виник новий напрямок – гештальтпсихології –, що розробляв проблему цілісності образу (образу як організованого цілого, властивості якого не можуть бути виведені з властивостей частин) та охоплював всі рівні когнітивної організації психіки (як сенсорний, так і інтелектуальний). У зв’язку з поняттям цілісності була розроблена гіпотеза інсайта як миттєвого зрозуміння. Вона була протиставлена концепції спроб та помилок, що була розроблена в рамках біхевіоризму. Інсайт – перехід до нової пізнавальної образної структури, і відповідна зміна пристосовницьких реакцій. Первинне – розуміння, вторинне – пристосування. Однак і гештальтизм, і біхевіоризм претендували на загальну теорію психічного життя в цілому; а реальні досягнення групувались навколо більш детального дослідження лише однієї з сторін психічного (в гештальтпсихології це образний аспект психічної діяльності). Образ у гештальтпсихології виступає у вигляді сутності особливого роду, що підкорюється власним законам (прегнантності, константності). А зв’язок образу з реальною, предметною дією не прослідковується.

    Образ об'єктивний за своїм джерелом  – відображуваному об'єкті та суб'єктивний за способом (формою) свого існування. Матеріальною формою втілення образу  є практичні дії, мова, різноманітні знакові моделі. Функція образу  – самовідображення світу. Це функція «втручання» природи в саму себе через діяльність суб'єктів, опосередковану образом природи, тобто образом об'єктивності, тобто образом світу. Образ набуває відносно самостійного характеру та відіграє активно-діючу роль у поведінці людини. Він регулює поведінку, виконує функції управління діями. У свою чергу образи відчуття виконують регулювальну, пізнавальну та емоційну функції.

Література

  1. Євтух В.Б. етнічність енциклопедичний довідник
  2. Ильенков 3. В. Идеальное. Философская энциклопедия, т. 2. М., 1962, с. 220.
  3. Краткая философская энциклопедия. // ред. Губский Е.Ф., Кораблева Г.В., ЛутченкоВ.А., — М., 1994. — 576с.
  4. Краткий культурологический словарь // сост. О. М. Ладыгина, М. Б.  Ладыгин, М.: Полярная Звезда, — 2001. — 94c.
  5. Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002. - С.166-172.
  6. Философский энциклопедический словарь.  –  М.:”Советская энциклопедия”, 1983. – 817с.
  7. S. Maddi, D. Khoshaba «Hardiness and Mental Health». Journal of Personality Assessment, 1994, vol. 63, № 2.

     

                                                                                                                                         

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Образование Категории: Инф., другое

Поняття національної ідентичності як одне із проявів національної самосвідомості

09.06.2015 00:27:12 | Автор: Milenkaya

 

На сьогоднішній день поняття національної ідентичності має досить загострені та в деяких випадках небезпечні рис, про що свідчать недавні події у нашій державі. Тому так важливо на сьогоднішній день приділяти увагу цьому питанню. Зрозуміти поняття національної ідентичності можна лише вивчивши основні теорії виникнення цього поняття, зрозумівши основні механізми дії ідентичності на людську психіку. Незважаючи на те, що це питання є не досить вивченим у сучасній науці ми все ж таки спробували окреслити його межі.

Людина розглядається як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність як тілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, як видозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, – це поява відповідного (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C) типу соціоцивілізаційної еволюції людини – племен, родів, народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації .

Поняття (http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F) етнічності формувалося як результат наукового осмислення розмаїття етнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції, два типи розуміння феномена етнічності, як і всіх його похідних – етнічної спільності, етносу, етнічних груп, етнонації й нації: примордіалістська (або первинна) та конструктивістська. Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася на ідеях романтизму (http://ua-referat.com/%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%B7%D0%BC) кінця XVIII — початку XIX ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F) й загального національного піднесення.

Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг або Лев Гумільов. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв'язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція (http://ua-referat.com/%D0%95%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%8F) людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу («етносоціального організму») – способом кодування (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F) етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу – засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави.

Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності –найхарактерніша для західних етнологів – постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися лише тепер, oтже, природно (http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0), набуває популярності конструктивістська етнологічна концепція, потрібна, насамперед, як інструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого характерний високий ступінь автономності особи.      Інструментом такого поширення і конструктивісти, і примордіалісти вважають поняття національної приналежності — щоправда, розуміючи його по-різному.

Для примордіалістів національна приналежність – це постійний внутрішній поклик, випробування (http://ua-referat.com/%D0%92%D0%B8%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F) людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2); для конструктивістів – це результат соціалізації (http://ua-referat.com/%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC) та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто – механізм досягнення етносоціальних цілей.

Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відтіняють різні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.

 З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічна самосвідомість (http://ua-referat.com/%D0%95%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C), а суспільне буття; етнічна історія (http://ua-referat.com/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F) завжди пов'язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна (http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80) для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.

Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси — широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членів етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація – вона здатна забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гасло самовизначення.

Етнорозрізнювальні функції культури (http://ua-referat.com/%D0%A4%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8) мають як природні (http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0), пов'язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Несхожими між собою можуть бути субетнічні одиниці, етнографічні групи, етносоціальні утворення або ж регіональні чи зональні варіанти, що формувалися в дещо інших природних, історичних та соціально-економічних умовах. Для етнічної культури українського народу це особливо характерно (http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80), оскільки силою історичних обставин в її масив (http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B2) часто вклинювалися іншоетнічні компоненти. Це було, по-перше, наслідком переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення чужорідні культурні (http://ua-referat.com/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0) риси та етнічні субстрати. По-друге, давалася взнаки тривала колонізація (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F) окремих частин України сусідніми державами (http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0): Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою (http://ua-referat.com/%D0%A0%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8E_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%8E), Угорщиною (http://ua-referat.com/%D0%A3%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0), Австрією, Румунією (http://ua-referat.com/%D0%A0%D1%83%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F), Туреччиною (http://ua-referat.com/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0), Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальне роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава (http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0), що захопила певні українські землі, відрізнялася й політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесією.

Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніми народами: росіянами, білорусами, молдаванами тощо. Виникали етнокультурні варіанти, що в усіх периферійних частинах України становили суцільне міжетнічне пограниччя, яке начебто захищало основний її етнічний масив від руйнації. Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти. Діяв внутрішній механізм, який через систему етнічних стереотипів (http://ua-referat.com/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF%D0%B8) та їх угруповань – традицій – запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією (буквально – передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії (передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історично вироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними групами та етносами. Головним каналом передавання етнокультурної спадщини є пам'ять (для етносу загалом – колективна пам'ять), свідома та генетична, і саме через це традиції завжди етнічні. Хоч би як вбирав етнос іншоетнічні компоненти, він майже обов'язково збереже своє культурне ядро, оскільки система етнічних традицій перетворить і засвоїть чужорідні вкраплення. Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи його окрема група або усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніх виявах. Саме тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Виняток становлять лише мова (http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%BE%D0%B2%D0%B0) (яка виконує й етнооб'єднавчі, й етнороз'єднувальні функції) та релігія (http://ua-referat.com/%D0%A0%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F) (яка завжди була і певною мірою залишається тепер головним етнороз'єднувальним бар'єром).

Для українського етносу особливе значення мали історичні події. На цьому тлі відбувалися самобутні етногенетичні процеси, в яких брали участь практично всі національні групи, що нині живуть на території України. Кожен із народів, що належав колись до єдиної етномовної сім'ї індоєвропейців, почав самостійно прокладати свій шлях у історії, розселяючись по різних землях, аби через 6-7 тис. років опинитись у спільній державності та єдиному народі на території, що колись була ядром спільної

Соціобіологічний підхід описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену форму родинного відбору та зв'язку»). Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв'язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти.  Це засвідчує спробу протиставити асиміляторським поглядам (згідно з якими етнічні аспекти у сучасному суспільстві перестають відігравати визначальну роль) концепцію збереження етнічної ідентичності навіть за техногенного суспільства. Саме через етнічну ідентифікацію у людини сучасного суспільства з'являється можливість реалізувати жагу соціальної справедливості, культурної стратифікації тощо. В основу конструктивістського підходу покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак — расових рис, фізіології, «вписуваності» у ландшафт (http://ua-referat.com/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%88%D0%B0%D1%84%D1%82). Етнічність як почуття спільності зі своїм народом стає цілком сконструйованим поняттям (http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F), знаряддям досягнення вузьким колом лідерів здебільшого особистих, інколи навіть сумнівних цілей.      Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність. Етнічна ідентичність — відчуття (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D1%87%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F) взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Найбільший інтерес, на наш погляд, становить концепція і модель «придбання і втрати етнічного коріння», розроблена у середині 70-х років відомим англійським етносоціологом Гарольдом Абрамсоном. Виходячи з тенденції зростання ролі етнічного фактору в соціально-політичному житті, він звернув увагу на необхідність дослідження і врахування проблем етнічних коренів, умов і значення їх придбання та втрати. Зокрема, він виокремив і проаналізував чотири можливих групи або типи явищ – феномен придбання етнічних коренів та три альтернативних феномени їх втрати.

До першого типу – «традиціоналістів» – належать особи, які поділяють цінності даної етнічної групи й інтегровані в її структуру, тобто мають міцне етнічне коріння.

Другий тип – «прибульця-неофітста» – складають особи, які включені у структурну систему етнічних зв'язків, але не мають успадкованого коріння у відповідній етнічній групі, її культурі і цінностях. Початкова соціалізація «неофітів» проходила за межами етнічної спільноти, до якої вони пізніше в силу різних обставин приєднались. Їх доля досить складна, а часом і трагічна: вони інколи відчувають гнів і презирство з боку колишніх своїх «одноплемінників» та підозру і недовіру з боку нового оточення. Внаслідок цього, частина «неофітів» стає войовничими «традиціоналістами», друга частина – пасивними «традиціоналістами», решта може переходити на службу якійсь третій, сторонній ворожій силі.

Третій тип – «вигнанця» – становлять окремі особи, або невеликі їх групи, яких доля занесла до іншого етнічного середовища, де вони є носіями своїх етнічних цінностей. Цей тип є протилежним «прибульцю – неофіту». Етнічні вигнанці, закинуті силою економічних, політичних та інших обставин до середовища, в якому вони позбавлені споконвічних етнічних зв'язків, досить часто так і лишаються поодинокими чи дрібними уламками етнічної культури, чужої і незрозумілої для навколишнього оточення.

Четвертий тип – «євнуха» – складають особи, позбавлені етнічної пам'яті, які не мають етнічної спадщини і не ввійшли до якоїсь етнокультурної структури. Цей тип діаметрально протилежний «традиціоналісту». Класичним його зразком можна вважати «євнуха при дворі колишнього східного деспота», що і дало підставу вкладати в це поняття переносний та надто широкий зміст.

Виділяючи і аналізуючи ці чотири «ідеальні типи» придбання і втрати етнічних коренів, Г.Абрамсон цілком вірно підкреслював, що їх поява й існування є реакцією на суспільні зрушення, протиріччя і потрясіння.

Цю точку зору поділяють й інші західні вчені. Зокрема, американські дослідники Г.Стейн  та Р.Гілл  зауважують, що пошуки свого етнічного коріння – «це спроби подолати почуття особистого відчуження у світі, що швидко змінюється».

В західній етносоціологічній літературі існує чимало досить вдалих, на наш погляд, визначень етнічної ідентичності. Один із найбільш авторитетних канадських фахівців з цього питання Всеволод Ісаїв визначає етнічну ідентичність як «відданість соціальній групі спільного походження».

Інший канадський етносоціолог Джефрі Рейтц доводить, що етнічна ідентичність – це ніщо інше як «почуття належності до національної групи, базованій на етнічному походженні».

Етнічна ідентичність, – підтверджує думку попередньо-розглянутих поглядів американський антрополог Дж. Едвардс, – це відданість групі (великій чи малій, соціально домінуючій чи підлеглій), з якою особа має успадковані зв’язки.

Вразливим місцем такої точки зору є, на нашу думку, деяка переоцінка суб'єктивного і недооцінка об'єктивного факторів при визначенні етнічної ідентичності тієї чи іншої особи.

Більш коректним здається підхід Дж. Гааса, У. Шаффіра та деяких інших західних вчених, які враховують суб'єктивні й об'єктивні та внутрішні й зовнішні фактори, а також високо оцінюють роль етнічної ідентичності, особливо її придатність для соціальної стратифікації і себе й інших. За їх спостереженнями, мають місце випадки, коли особа чи група осіб бажає, щоб була визнана їх належність до тієї чи іншої спільноти, але члени – засновники тієї спільноти можуть відмовляти їй чи їм у цьому і заперечувати їх етнічну приналежність. Водночас можуть існувати особи, які в силу різних обставин бажають відмежуватись від певної етнічної спільноти, але виявляється, що інші особи продовжують вважати їх членами тієї спільноти. Все це дає підстави західним науковцям зробити висновок про те, що етнічна ідентичність є і досить стабільним, і досить мінливим феноменом. Загалом більша частина західних фахівців з цих проблем вважає етнічну ідентичність «вирішальною», «ключовою» серед багатьох інших ідентичностей.

Вартий згадки той факт, що сучасні західні науковці поділяють етнічну ідентичність на кілька різних типів. Зокрема, згідно із класифікацією, розробленою американськими вченими Дж. Маккейєм  та Ф. Льюінсом, існує чотири її основних типи.

До першого типу, який вони назвали «мінімумом етнічності», віднесено осіб з низькою етнічною обізнаністю, майже або вже асимільованих.

До другого типу, названого «поміркованою етнічністю», зараховано осіб, які мають певні контакти з членами своєї етнічної групи, але їх етнічна ідентичність не настільки міцна, щоб вважати її етнічною свідомістю.

Третій тип, так звана «маргінальна етнічність», включає осіб з сильною етнічною свідомістю, які в силу різних обставин не мають контактів із членами своєї групи. До цього ж типу належать і т. зв. «етнічні сироти», які не мають тісних зв'язків ні зі своєю етнічною групою, ні з «більшим» суспільством, що її оточує. Нарешті, четвертий тип – «максимальна етнічність» – об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи та забезпеченні її політичних, економічних, соціальних й інших інтересів.

Дещо іншу, але також цікаву типологію пропонує канадський етносоціолог Р. Бретон : 1) ідентичність, яка обертається навколо конкретних речей із символічною цінністю (їжа, одяг, твори мистецтва і т.п.); 2) ідентичність, яка пов'язана із звичаями та культурним життям своєї етнічної спільноти; 3) ідентичність, яка базується на етнічній мові; 4) ідентичність, яка обертається навколо друзів своєї етнічної спільноти; 5) ідентичність, яка пов'язана із підтримкою потреб і цілей своєї етнічної спільноти.

Розглянуті концепції і модель етнічних коренів, а також типології  етнічної ідентичності, на наш погляд, можуть бути використані при аналізі будь-якого поліетнічного суспільства. Зокрема, вони можуть стати в нагоді при вивченні наслідків політики «злиття націй» та «плавильного котла», дослідженні сучасного стану і перспектив розвитку ідентичності представників різних етнічних спільнот.

Отже, щоб вивчати таке складне та багатоманітне поняття потрібно перш за все проаналізувати основні концепції його виникнення, зрозуміти основні його види та дізнатися наукову думку багатьох науковців.

Література

  1. Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М., Сусоколов А. А. Этносоциология. — М., 1999
  2. Ільїн В.В. Національно-духовне в контексті раціонально-глобального. //Людина і культура в умовах глобалізації [Зб. наук. ст.]. – К.: Парапан, 2003.– С. 156-162.
  3. Левкович В.П., Пешкова Н.Г. Социально-психологические аспекты проблемы этнического сознания // Социальная психология (http://bookap.info/sociopsy/sociopsy.shtm) и общественная практика / Под ред. Е.В.Шороховой, В.П.Левкович. М.: Наука, 1985. С.138-153.
  4. Палій Г. О. Проблема формування української політичної нації: аспект загальнонаціональної ідентичності. – Політичний менеджмент. – 2003. – № 1. – С. 93 – 100.
  5. Платонов Ю. 77., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. — СПб., 1993
  6. Сміт Е. Національна ідентичність. — К., Основи, 1996. — С.23.
  7. Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку. Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко та ін. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 272 с.
  8. C. Pury «The Psychology of Courage: Modern Research on an Ancient Virtue» (APA, 2010).

     

Подробнее..
Категории: Наука Категории: Образование Категории: Психология

Поняття національної ідентичності як одне із проявів національної самосвідомості

09.06.2015 00:27:12 | Автор: Milenkaya

 

На сьогоднішній день поняття національної ідентичності має досить загострені та в деяких випадках небезпечні рис, про що свідчать недавні події у нашій державі. Тому так важливо на сьогоднішній день приділяти увагу цьому питанню. Зрозуміти поняття національної ідентичності можна лише вивчивши основні теорії виникнення цього поняття, зрозумівши основні механізми дії ідентичності на людську психіку. Незважаючи на те, що це питання є не досить вивченим у сучасній науці ми все ж таки спробували окреслити його межі.

Людина розглядається як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність як тілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, як видозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, – це поява відповідного (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C) типу соціоцивілізаційної еволюції людини – племен, родів, народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації .

Поняття (http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F) етнічності формувалося як результат наукового осмислення розмаїття етнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції, два типи розуміння феномена етнічності, як і всіх його похідних – етнічної спільності, етносу, етнічних груп, етнонації й нації: примордіалістська (або первинна) та конструктивістська. Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася на ідеях романтизму (http://ua-referat.com/%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%B7%D0%BC) кінця XVIII — початку XIX ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F) й загального національного піднесення.

Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг або Лев Гумільов. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв'язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція (http://ua-referat.com/%D0%95%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%8F) людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу («етносоціального організму») – способом кодування (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F) етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу – засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави.

Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності –найхарактерніша для західних етнологів – постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися лише тепер, oтже, природно (http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0), набуває популярності конструктивістська етнологічна концепція, потрібна, насамперед, як інструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого характерний високий ступінь автономності особи.      Інструментом такого поширення і конструктивісти, і примордіалісти вважають поняття національної приналежності — щоправда, розуміючи його по-різному.

Для примордіалістів національна приналежність – це постійний внутрішній поклик, випробування (http://ua-referat.com/%D0%92%D0%B8%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F) людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2); для конструктивістів – це результат соціалізації (http://ua-referat.com/%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC) та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто – механізм досягнення етносоціальних цілей.

Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відтіняють різні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.

 З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічна самосвідомість (http://ua-referat.com/%D0%95%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C), а суспільне буття; етнічна історія (http://ua-referat.com/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F) завжди пов'язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна (http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80) для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.

Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси — широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членів етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація – вона здатна забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гасло самовизначення.

Етнорозрізнювальні функції культури (http://ua-referat.com/%D0%A4%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8) мають як природні (http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0), пов'язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Несхожими між собою можуть бути субетнічні одиниці, етнографічні групи, етносоціальні утворення або ж регіональні чи зональні варіанти, що формувалися в дещо інших природних, історичних та соціально-економічних умовах. Для етнічної культури українського народу це особливо характерно (http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80), оскільки силою історичних обставин в її масив (http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B2) часто вклинювалися іншоетнічні компоненти. Це було, по-перше, наслідком переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення чужорідні культурні (http://ua-referat.com/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0) риси та етнічні субстрати. По-друге, давалася взнаки тривала колонізація (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F) окремих частин України сусідніми державами (http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0): Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою (http://ua-referat.com/%D0%A0%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8E_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%8E), Угорщиною (http://ua-referat.com/%D0%A3%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0), Австрією, Румунією (http://ua-referat.com/%D0%A0%D1%83%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F), Туреччиною (http://ua-referat.com/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0), Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальне роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава (http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0), що захопила певні українські землі, відрізнялася й політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесією.

Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніми народами: росіянами, білорусами, молдаванами тощо. Виникали етнокультурні варіанти, що в усіх периферійних частинах України становили суцільне міжетнічне пограниччя, яке начебто захищало основний її етнічний масив від руйнації. Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти. Діяв внутрішній механізм, який через систему етнічних стереотипів (http://ua-referat.com/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF%D0%B8) та їх угруповань – традицій – запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією (буквально – передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії (передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історично вироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними групами та етносами. Головним каналом передавання етнокультурної спадщини є пам'ять (для етносу загалом – колективна пам'ять), свідома та генетична, і саме через це традиції завжди етнічні. Хоч би як вбирав етнос іншоетнічні компоненти, він майже обов'язково збереже своє культурне ядро, оскільки система етнічних традицій перетворить і засвоїть чужорідні вкраплення. Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи його окрема група або усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніх виявах. Саме тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Виняток становлять лише мова (http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%BE%D0%B2%D0%B0) (яка виконує й етнооб'єднавчі, й етнороз'єднувальні функції) та релігія (http://ua-referat.com/%D0%A0%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F) (яка завжди була і певною мірою залишається тепер головним етнороз'єднувальним бар'єром).

Для українського етносу особливе значення мали історичні події. На цьому тлі відбувалися самобутні етногенетичні процеси, в яких брали участь практично всі національні групи, що нині живуть на території України. Кожен із народів, що належав колись до єдиної етномовної сім'ї індоєвропейців, почав самостійно прокладати свій шлях у історії, розселяючись по різних землях, аби через 6-7 тис. років опинитись у спільній державності та єдиному народі на території, що колись була ядром спільної

Соціобіологічний підхід описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену форму родинного відбору та зв'язку»). Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв'язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти.  Це засвідчує спробу протиставити асиміляторським поглядам (згідно з якими етнічні аспекти у сучасному суспільстві перестають відігравати визначальну роль) концепцію збереження етнічної ідентичності навіть за техногенного суспільства. Саме через етнічну ідентифікацію у людини сучасного суспільства з'являється можливість реалізувати жагу соціальної справедливості, культурної стратифікації тощо. В основу конструктивістського підходу покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак — расових рис, фізіології, «вписуваності» у ландшафт (http://ua-referat.com/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%88%D0%B0%D1%84%D1%82). Етнічність як почуття спільності зі своїм народом стає цілком сконструйованим поняттям (http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F), знаряддям досягнення вузьким колом лідерів здебільшого особистих, інколи навіть сумнівних цілей.      Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність. Етнічна ідентичність — відчуття (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D1%87%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F) взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Найбільший інтерес, на наш погляд, становить концепція і модель «придбання і втрати етнічного коріння», розроблена у середині 70-х років відомим англійським етносоціологом Гарольдом Абрамсоном. Виходячи з тенденції зростання ролі етнічного фактору в соціально-політичному житті, він звернув увагу на необхідність дослідження і врахування проблем етнічних коренів, умов і значення їх придбання та втрати. Зокрема, він виокремив і проаналізував чотири можливих групи або типи явищ – феномен придбання етнічних коренів та три альтернативних феномени їх втрати.

До першого типу – «традиціоналістів» – належать особи, які поділяють цінності даної етнічної групи й інтегровані в її структуру, тобто мають міцне етнічне коріння.

Другий тип – «прибульця-неофітста» – складають особи, які включені у структурну систему етнічних зв'язків, але не мають успадкованого коріння у відповідній етнічній групі, її культурі і цінностях. Початкова соціалізація «неофітів» проходила за межами етнічної спільноти, до якої вони пізніше в силу різних обставин приєднались. Їх доля досить складна, а часом і трагічна: вони інколи відчувають гнів і презирство з боку колишніх своїх «одноплемінників» та підозру і недовіру з боку нового оточення. Внаслідок цього, частина «неофітів» стає войовничими «традиціоналістами», друга частина – пасивними «традиціоналістами», решта може переходити на службу якійсь третій, сторонній ворожій силі.

Третій тип – «вигнанця» – становлять окремі особи, або невеликі їх групи, яких доля занесла до іншого етнічного середовища, де вони є носіями своїх етнічних цінностей. Цей тип є протилежним «прибульцю – неофіту». Етнічні вигнанці, закинуті силою економічних, політичних та інших обставин до середовища, в якому вони позбавлені споконвічних етнічних зв'язків, досить часто так і лишаються поодинокими чи дрібними уламками етнічної культури, чужої і незрозумілої для навколишнього оточення.

Четвертий тип – «євнуха» – складають особи, позбавлені етнічної пам'яті, які не мають етнічної спадщини і не ввійшли до якоїсь етнокультурної структури. Цей тип діаметрально протилежний «традиціоналісту». Класичним його зразком можна вважати «євнуха при дворі колишнього східного деспота», що і дало підставу вкладати в це поняття переносний та надто широкий зміст.

Виділяючи і аналізуючи ці чотири «ідеальні типи» придбання і втрати етнічних коренів, Г.Абрамсон цілком вірно підкреслював, що їх поява й існування є реакцією на суспільні зрушення, протиріччя і потрясіння.

Цю точку зору поділяють й інші західні вчені. Зокрема, американські дослідники Г.Стейн  та Р.Гілл  зауважують, що пошуки свого етнічного коріння – «це спроби подолати почуття особистого відчуження у світі, що швидко змінюється».

В західній етносоціологічній літературі існує чимало досить вдалих, на наш погляд, визначень етнічної ідентичності. Один із найбільш авторитетних канадських фахівців з цього питання Всеволод Ісаїв визначає етнічну ідентичність як «відданість соціальній групі спільного походження».

Інший канадський етносоціолог Джефрі Рейтц доводить, що етнічна ідентичність – це ніщо інше як «почуття належності до національної групи, базованій на етнічному походженні».

Етнічна ідентичність, – підтверджує думку попередньо-розглянутих поглядів американський антрополог Дж. Едвардс, – це відданість групі (великій чи малій, соціально домінуючій чи підлеглій), з якою особа має успадковані зв’язки.

Вразливим місцем такої точки зору є, на нашу думку, деяка переоцінка суб'єктивного і недооцінка об'єктивного факторів при визначенні етнічної ідентичності тієї чи іншої особи.

Більш коректним здається підхід Дж. Гааса, У. Шаффіра та деяких інших західних вчених, які враховують суб'єктивні й об'єктивні та внутрішні й зовнішні фактори, а також високо оцінюють роль етнічної ідентичності, особливо її придатність для соціальної стратифікації і себе й інших. За їх спостереженнями, мають місце випадки, коли особа чи група осіб бажає, щоб була визнана їх належність до тієї чи іншої спільноти, але члени – засновники тієї спільноти можуть відмовляти їй чи їм у цьому і заперечувати їх етнічну приналежність. Водночас можуть існувати особи, які в силу різних обставин бажають відмежуватись від певної етнічної спільноти, але виявляється, що інші особи продовжують вважати їх членами тієї спільноти. Все це дає підстави західним науковцям зробити висновок про те, що етнічна ідентичність є і досить стабільним, і досить мінливим феноменом. Загалом більша частина західних фахівців з цих проблем вважає етнічну ідентичність «вирішальною», «ключовою» серед багатьох інших ідентичностей.

Вартий згадки той факт, що сучасні західні науковці поділяють етнічну ідентичність на кілька різних типів. Зокрема, згідно із класифікацією, розробленою американськими вченими Дж. Маккейєм  та Ф. Льюінсом, існує чотири її основних типи.

До першого типу, який вони назвали «мінімумом етнічності», віднесено осіб з низькою етнічною обізнаністю, майже або вже асимільованих.

До другого типу, названого «поміркованою етнічністю», зараховано осіб, які мають певні контакти з членами своєї етнічної групи, але їх етнічна ідентичність не настільки міцна, щоб вважати її етнічною свідомістю.

Третій тип, так звана «маргінальна етнічність», включає осіб з сильною етнічною свідомістю, які в силу різних обставин не мають контактів із членами своєї групи. До цього ж типу належать і т. зв. «етнічні сироти», які не мають тісних зв'язків ні зі своєю етнічною групою, ні з «більшим» суспільством, що її оточує. Нарешті, четвертий тип – «максимальна етнічність» – об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи та забезпеченні її політичних, економічних, соціальних й інших інтересів.

Дещо іншу, але також цікаву типологію пропонує канадський етносоціолог Р. Бретон : 1) ідентичність, яка обертається навколо конкретних речей із символічною цінністю (їжа, одяг, твори мистецтва і т.п.); 2) ідентичність, яка пов'язана із звичаями та культурним життям своєї етнічної спільноти; 3) ідентичність, яка базується на етнічній мові; 4) ідентичність, яка обертається навколо друзів своєї етнічної спільноти; 5) ідентичність, яка пов'язана із підтримкою потреб і цілей своєї етнічної спільноти.

Розглянуті концепції і модель етнічних коренів, а також типології  етнічної ідентичності, на наш погляд, можуть бути використані при аналізі будь-якого поліетнічного суспільства. Зокрема, вони можуть стати в нагоді при вивченні наслідків політики «злиття націй» та «плавильного котла», дослідженні сучасного стану і перспектив розвитку ідентичності представників різних етнічних спільнот.

Отже, щоб вивчати таке складне та багатоманітне поняття потрібно перш за все проаналізувати основні концепції його виникнення, зрозуміти основні його види та дізнатися наукову думку багатьох науковців.

Література

  1. Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М., Сусоколов А. А. Этносоциология. — М., 1999
  2. Ільїн В.В. Національно-духовне в контексті раціонально-глобального. //Людина і культура в умовах глобалізації [Зб. наук. ст.]. – К.: Парапан, 2003.– С. 156-162.
  3. Левкович В.П., Пешкова Н.Г. Социально-психологические аспекты проблемы этнического сознания // Социальная психология (http://bookap.info/sociopsy/sociopsy.shtm) и общественная практика / Под ред. Е.В.Шороховой, В.П.Левкович. М.: Наука, 1985. С.138-153.
  4. Палій Г. О. Проблема формування української політичної нації: аспект загальнонаціональної ідентичності. – Політичний менеджмент. – 2003. – № 1. – С. 93 – 100.
  5. Платонов Ю. 77., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. — СПб., 1993
  6. Сміт Е. Національна ідентичність. — К., Основи, 1996. — С.23.
  7. Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку. Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко та ін. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 272 с.
  8. C. Pury «The Psychology of Courage: Modern Research on an Ancient Virtue» (APA, 2010).

     

Подробнее..
Категории: Наука Категории: Образование Категории: Психология

Поняття національної ідентичності як одне із проявів національної самосвідомості

09.06.2015 00:27:12 | Автор: Milenkaya

 

На сьогоднішній день поняття національної ідентичності має досить загострені та в деяких випадках небезпечні рис, про що свідчать недавні події у нашій державі. Тому так важливо на сьогоднішній день приділяти увагу цьому питанню. Зрозуміти поняття національної ідентичності можна лише вивчивши основні теорії виникнення цього поняття, зрозумівши основні механізми дії ідентичності на людську психіку. Незважаючи на те, що це питання є не досить вивченим у сучасній науці ми все ж таки спробували окреслити його межі.

Людина розглядається як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність як тілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, як видозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, – це поява відповідного (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C) типу соціоцивілізаційної еволюції людини – племен, родів, народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації .

Поняття (http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F) етнічності формувалося як результат наукового осмислення розмаїття етнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції, два типи розуміння феномена етнічності, як і всіх його похідних – етнічної спільності, етносу, етнічних груп, етнонації й нації: примордіалістська (або первинна) та конструктивістська. Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася на ідеях романтизму (http://ua-referat.com/%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%B7%D0%BC) кінця XVIII — початку XIX ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F) й загального національного піднесення.

Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг або Лев Гумільов. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв'язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція (http://ua-referat.com/%D0%95%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%8F) людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу («етносоціального організму») – способом кодування (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F) етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу – засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави.

Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності –найхарактерніша для західних етнологів – постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися лише тепер, oтже, природно (http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0), набуває популярності конструктивістська етнологічна концепція, потрібна, насамперед, як інструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого характерний високий ступінь автономності особи.      Інструментом такого поширення і конструктивісти, і примордіалісти вважають поняття національної приналежності — щоправда, розуміючи його по-різному.

Для примордіалістів національна приналежність – це постійний внутрішній поклик, випробування (http://ua-referat.com/%D0%92%D0%B8%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F) людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2); для конструктивістів – це результат соціалізації (http://ua-referat.com/%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC) та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто – механізм досягнення етносоціальних цілей.

Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відтіняють різні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.

 З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічна самосвідомість (http://ua-referat.com/%D0%95%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C), а суспільне буття; етнічна історія (http://ua-referat.com/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F) завжди пов'язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна (http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80) для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.

Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси — широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членів етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація – вона здатна забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гасло самовизначення.

Етнорозрізнювальні функції культури (http://ua-referat.com/%D0%A4%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8) мають як природні (http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0), пов'язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Несхожими між собою можуть бути субетнічні одиниці, етнографічні групи, етносоціальні утворення або ж регіональні чи зональні варіанти, що формувалися в дещо інших природних, історичних та соціально-економічних умовах. Для етнічної культури українського народу це особливо характерно (http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80), оскільки силою історичних обставин в її масив (http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B2) часто вклинювалися іншоетнічні компоненти. Це було, по-перше, наслідком переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення чужорідні культурні (http://ua-referat.com/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0) риси та етнічні субстрати. По-друге, давалася взнаки тривала колонізація (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F) окремих частин України сусідніми державами (http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0): Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою (http://ua-referat.com/%D0%A0%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8E_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%8E), Угорщиною (http://ua-referat.com/%D0%A3%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0), Австрією, Румунією (http://ua-referat.com/%D0%A0%D1%83%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F), Туреччиною (http://ua-referat.com/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0), Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальне роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава (http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0), що захопила певні українські землі, відрізнялася й політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесією.

Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніми народами: росіянами, білорусами, молдаванами тощо. Виникали етнокультурні варіанти, що в усіх периферійних частинах України становили суцільне міжетнічне пограниччя, яке начебто захищало основний її етнічний масив від руйнації. Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти. Діяв внутрішній механізм, який через систему етнічних стереотипів (http://ua-referat.com/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF%D0%B8) та їх угруповань – традицій – запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією (буквально – передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії (передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історично вироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними групами та етносами. Головним каналом передавання етнокультурної спадщини є пам'ять (для етносу загалом – колективна пам'ять), свідома та генетична, і саме через це традиції завжди етнічні. Хоч би як вбирав етнос іншоетнічні компоненти, він майже обов'язково збереже своє культурне ядро, оскільки система етнічних традицій перетворить і засвоїть чужорідні вкраплення. Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи його окрема група або усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніх виявах. Саме тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Виняток становлять лише мова (http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%BE%D0%B2%D0%B0) (яка виконує й етнооб'єднавчі, й етнороз'єднувальні функції) та релігія (http://ua-referat.com/%D0%A0%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F) (яка завжди була і певною мірою залишається тепер головним етнороз'єднувальним бар'єром).

Для українського етносу особливе значення мали історичні події. На цьому тлі відбувалися самобутні етногенетичні процеси, в яких брали участь практично всі національні групи, що нині живуть на території України. Кожен із народів, що належав колись до єдиної етномовної сім'ї індоєвропейців, почав самостійно прокладати свій шлях у історії, розселяючись по різних землях, аби через 6-7 тис. років опинитись у спільній державності та єдиному народі на території, що колись була ядром спільної

Соціобіологічний підхід описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену форму родинного відбору та зв'язку»). Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв'язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти.  Це засвідчує спробу протиставити асиміляторським поглядам (згідно з якими етнічні аспекти у сучасному суспільстві перестають відігравати визначальну роль) концепцію збереження етнічної ідентичності навіть за техногенного суспільства. Саме через етнічну ідентифікацію у людини сучасного суспільства з'являється можливість реалізувати жагу соціальної справедливості, культурної стратифікації тощо. В основу конструктивістського підходу покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак — расових рис, фізіології, «вписуваності» у ландшафт (http://ua-referat.com/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%88%D0%B0%D1%84%D1%82). Етнічність як почуття спільності зі своїм народом стає цілком сконструйованим поняттям (http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F), знаряддям досягнення вузьким колом лідерів здебільшого особистих, інколи навіть сумнівних цілей.      Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність. Етнічна ідентичність — відчуття (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D1%87%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F) взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Найбільший інтерес, на наш погляд, становить концепція і модель «придбання і втрати етнічного коріння», розроблена у середині 70-х років відомим англійським етносоціологом Гарольдом Абрамсоном. Виходячи з тенденції зростання ролі етнічного фактору в соціально-політичному житті, він звернув увагу на необхідність дослідження і врахування проблем етнічних коренів, умов і значення їх придбання та втрати. Зокрема, він виокремив і проаналізував чотири можливих групи або типи явищ – феномен придбання етнічних коренів та три альтернативних феномени їх втрати.

До першого типу – «традиціоналістів» – належать особи, які поділяють цінності даної етнічної групи й інтегровані в її структуру, тобто мають міцне етнічне коріння.

Другий тип – «прибульця-неофітста» – складають особи, які включені у структурну систему етнічних зв'язків, але не мають успадкованого коріння у відповідній етнічній групі, її культурі і цінностях. Початкова соціалізація «неофітів» проходила за межами етнічної спільноти, до якої вони пізніше в силу різних обставин приєднались. Їх доля досить складна, а часом і трагічна: вони інколи відчувають гнів і презирство з боку колишніх своїх «одноплемінників» та підозру і недовіру з боку нового оточення. Внаслідок цього, частина «неофітів» стає войовничими «традиціоналістами», друга частина – пасивними «традиціоналістами», решта може переходити на службу якійсь третій, сторонній ворожій силі.

Третій тип – «вигнанця» – становлять окремі особи, або невеликі їх групи, яких доля занесла до іншого етнічного середовища, де вони є носіями своїх етнічних цінностей. Цей тип є протилежним «прибульцю – неофіту». Етнічні вигнанці, закинуті силою економічних, політичних та інших обставин до середовища, в якому вони позбавлені споконвічних етнічних зв'язків, досить часто так і лишаються поодинокими чи дрібними уламками етнічної культури, чужої і незрозумілої для навколишнього оточення.

Четвертий тип – «євнуха» – складають особи, позбавлені етнічної пам'яті, які не мають етнічної спадщини і не ввійшли до якоїсь етнокультурної структури. Цей тип діаметрально протилежний «традиціоналісту». Класичним його зразком можна вважати «євнуха при дворі колишнього східного деспота», що і дало підставу вкладати в це поняття переносний та надто широкий зміст.

Виділяючи і аналізуючи ці чотири «ідеальні типи» придбання і втрати етнічних коренів, Г.Абрамсон цілком вірно підкреслював, що їх поява й існування є реакцією на суспільні зрушення, протиріччя і потрясіння.

Цю точку зору поділяють й інші західні вчені. Зокрема, американські дослідники Г.Стейн  та Р.Гілл  зауважують, що пошуки свого етнічного коріння – «це спроби подолати почуття особистого відчуження у світі, що швидко змінюється».

В західній етносоціологічній літературі існує чимало досить вдалих, на наш погляд, визначень етнічної ідентичності. Один із найбільш авторитетних канадських фахівців з цього питання Всеволод Ісаїв визначає етнічну ідентичність як «відданість соціальній групі спільного походження».

Інший канадський етносоціолог Джефрі Рейтц доводить, що етнічна ідентичність – це ніщо інше як «почуття належності до національної групи, базованій на етнічному походженні».

Етнічна ідентичність, – підтверджує думку попередньо-розглянутих поглядів американський антрополог Дж. Едвардс, – це відданість групі (великій чи малій, соціально домінуючій чи підлеглій), з якою особа має успадковані зв’язки.

Вразливим місцем такої точки зору є, на нашу думку, деяка переоцінка суб'єктивного і недооцінка об'єктивного факторів при визначенні етнічної ідентичності тієї чи іншої особи.

Більш коректним здається підхід Дж. Гааса, У. Шаффіра та деяких інших західних вчених, які враховують суб'єктивні й об'єктивні та внутрішні й зовнішні фактори, а також високо оцінюють роль етнічної ідентичності, особливо її придатність для соціальної стратифікації і себе й інших. За їх спостереженнями, мають місце випадки, коли особа чи група осіб бажає, щоб була визнана їх належність до тієї чи іншої спільноти, але члени – засновники тієї спільноти можуть відмовляти їй чи їм у цьому і заперечувати їх етнічну приналежність. Водночас можуть існувати особи, які в силу різних обставин бажають відмежуватись від певної етнічної спільноти, але виявляється, що інші особи продовжують вважати їх членами тієї спільноти. Все це дає підстави західним науковцям зробити висновок про те, що етнічна ідентичність є і досить стабільним, і досить мінливим феноменом. Загалом більша частина західних фахівців з цих проблем вважає етнічну ідентичність «вирішальною», «ключовою» серед багатьох інших ідентичностей.

Вартий згадки той факт, що сучасні західні науковці поділяють етнічну ідентичність на кілька різних типів. Зокрема, згідно із класифікацією, розробленою американськими вченими Дж. Маккейєм  та Ф. Льюінсом, існує чотири її основних типи.

До першого типу, який вони назвали «мінімумом етнічності», віднесено осіб з низькою етнічною обізнаністю, майже або вже асимільованих.

До другого типу, названого «поміркованою етнічністю», зараховано осіб, які мають певні контакти з членами своєї етнічної групи, але їх етнічна ідентичність не настільки міцна, щоб вважати її етнічною свідомістю.

Третій тип, так звана «маргінальна етнічність», включає осіб з сильною етнічною свідомістю, які в силу різних обставин не мають контактів із членами своєї групи. До цього ж типу належать і т. зв. «етнічні сироти», які не мають тісних зв'язків ні зі своєю етнічною групою, ні з «більшим» суспільством, що її оточує. Нарешті, четвертий тип – «максимальна етнічність» – об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи та забезпеченні її політичних, економічних, соціальних й інших інтересів.

Дещо іншу, але також цікаву типологію пропонує канадський етносоціолог Р. Бретон : 1) ідентичність, яка обертається навколо конкретних речей із символічною цінністю (їжа, одяг, твори мистецтва і т.п.); 2) ідентичність, яка пов'язана із звичаями та культурним життям своєї етнічної спільноти; 3) ідентичність, яка базується на етнічній мові; 4) ідентичність, яка обертається навколо друзів своєї етнічної спільноти; 5) ідентичність, яка пов'язана із підтримкою потреб і цілей своєї етнічної спільноти.

Розглянуті концепції і модель етнічних коренів, а також типології  етнічної ідентичності, на наш погляд, можуть бути використані при аналізі будь-якого поліетнічного суспільства. Зокрема, вони можуть стати в нагоді при вивченні наслідків політики «злиття націй» та «плавильного котла», дослідженні сучасного стану і перспектив розвитку ідентичності представників різних етнічних спільнот.

Отже, щоб вивчати таке складне та багатоманітне поняття потрібно перш за все проаналізувати основні концепції його виникнення, зрозуміти основні його види та дізнатися наукову думку багатьох науковців.

Література

  1. Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М., Сусоколов А. А. Этносоциология. — М., 1999
  2. Ільїн В.В. Національно-духовне в контексті раціонально-глобального. //Людина і культура в умовах глобалізації [Зб. наук. ст.]. – К.: Парапан, 2003.– С. 156-162.
  3. Левкович В.П., Пешкова Н.Г. Социально-психологические аспекты проблемы этнического сознания // Социальная психология (http://bookap.info/sociopsy/sociopsy.shtm) и общественная практика / Под ред. Е.В.Шороховой, В.П.Левкович. М.: Наука, 1985. С.138-153.
  4. Палій Г. О. Проблема формування української політичної нації: аспект загальнонаціональної ідентичності. – Політичний менеджмент. – 2003. – № 1. – С. 93 – 100.
  5. Платонов Ю. 77., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. — СПб., 1993
  6. Сміт Е. Національна ідентичність. — К., Основи, 1996. — С.23.
  7. Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку. Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко та ін. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 272 с.
  8. C. Pury «The Psychology of Courage: Modern Research on an Ancient Virtue» (APA, 2010).

     

Подробнее..
Категории: Наука Категории: Образование Категории: Психология

Колірний тест відносин (А.И. Лутошкіна)

09.06.2015 01:06:05 | Автор: Milenkaya

Цей тест застосовуеться для вивчення емоційних компонентів відносин людини до значущих для нього людей і до себе і відображує як свідомий, так і частково неусвідомлюваний рівень цих відносин.

Як відомо, одним із центральних компонентів соціально-психологічної структури особистості є її ставлення до самої себе і до людей, що становлять її безпосереднє оточення. Згідно теорії відносин В. Мясищева, система відносин, розвиваючись протягом життя людини, робить вирішальний вплив на соціальне функціонування особистості. Природно тому, що серед методів соціально-психологічного дослідження особистості важливе місце належить способам вивчення її стосунків зі значущими іншими.

Теоретичною основою КТВ є теорія відносин В. Мясищева, ідеї Б. Ананьєва про образну природу психічних структур будь-якого рівня і складності, подання О.  Леонтьєва про чуттєвої тканини смислових утворень особистості, що регулює складні процеси її спілкування і діяльності.

Методичною основою КТВ є асоціативний кольоровий експеримент. Він базується на уявленні про те, що суттєві характеристики невербальних компонентів відносин до значущих інших і до самого себе відображаються в колірних асоціаціях. Асоціативний кольоровий експеримент, згідно з цим припущенням, дозволяє виявити досить глибокі, частково неусвідомлювані компоненти відносин, минаючи при цьому спотворюють захисні механізми вербальної системи свідомості.

Колірна сенсорика тісно пов'язана з емоційним життям особистості. Цей зв'язок, підтверджений у багатьох експериментально-психологічних дослідженнях, давно використовується в ряді психодіагностичних методів (тести Роршаха, Люшера та ін). У всіх цих методах, однак, реакція людини на колірні стимули використовувалася як індикатор загального афективного стану. КТВ відрізняється від цих методів своєрідним способом вилучення реакцій на колірні стимули (асоціативні реакції в КТВ – на відміну від вимірювання порогів або переваг в інших тестах) і іншої посановкой завдання тестового дослідження (вивчення конкретних відносин особистості в КТВ– на відміну від вивчення її загальних властивостей і станів в інших тестах).

При розробці КТВ був використаний набір колірних стимулів з восьмикольорового тесту М. Люшера. Цей набір відрізняється достатньою компактністю, зручний у застосуванні. При відносно невеликій кількості стимулів у ньому представлені основні кольори спектра (синій, зелений, червоний, жовтий), два змішаних тони (фіолетовий і коричневий) і два ахроматичних кольорів (чорний і сірий). Як показує досвід, асоціативні реакції на колір дуже чутливі до зміні його сенсорних характеристик. Тому виникає безумовна необхідність користуватися у всіх проведених експериментах суворо стандартним набором кольорів.

Тест проводиться за такою інструкціею: «Вам потрібно буде підібрати до кожного з людей і понять, які будуть зачитуватися, відповідні на Ваш кольору. Вибрані кольори можуть повторюватися. Кольори повинні підбиратися відповідно з Вашим особистим сприйняттям, а не по їх зовнішньому вигляду».

Проведення КТВ включає в себе наступні етапи:

1. Дослідник складає список осіб, а також понять, що мають для випробуваного істотне значення.

2. Перед випробуваним розкладаються на білому фоні у випадковому порядку кольору. Потім дослідник просить випробуваного підібрати до кожного з людей і понять, які послідовно їм зачитуються, відповідні кольори. Вибрані кольори можуть повторюватися. У разі виникнення питань дослідник пояснює, що кольори повинні підбиратися відповідно з характером людей, а не по їх зовнішньому вигляду.

Тест має два варіанти проведення, що розрізняються за способом вилучення колірних асоціацій. В короткому варіанті КТВ від досліджуваного вимагається підібрати до кожного особі або поняття який-небудь один підходящий колір. У повному варіанті випробуваний ранжує всі вісім кольорів у порядку відповідності поняття або особі, від «найбільш подібного, підходящого до самого несхожого, невідповідного». Короткий варіант КТВ призначений для завдань експрес-діагностики, повний варіант – для дослідних цілей.

3. Після завершення асоціативної процедури випробуваний ранжує кольору в порядку переваги, починаючи з «найкрасивішого», приємного для ока, і закінчуючи самим «негарним», неприємним.

4. Інтерпретація результатів тесту здійснюється в два етапи:

а) зіставлення кольорів, асоційованих з певним поняттям, за їх місцем (рангом) в розкладці по перевазі. Якщо з деякою особою або поняттям асоціюються кольори, що займають перші місця в розкладці по перевазі, значить, до даної особи або поняття досліджуваний ставиться позитивно, емоційно приймає його, задоволений своїм ставленням до нього. І, навпаки, якщо з поняттям або особою асоціюються кольори, що займають останні місця в розкладці за бажанням, значить, випробуваний ставиться до нього негативно, емоційно його відкидає. Формальним показником цього в короткому варіанті КТВ є ранг кольору, що асоціюється в розкладці по перевазі з даним поняттям; ця цифра може змінюватися від 1 до 8. У повному варіанті відповідний показник може бути інтерпретованим як коефіцієнт рангової кореляції Спірмена між асоціативною розкладкою і розкладкою по перевазі;

б) інтерпретація емоційно-особистісного значення кожної колірної асоціації, на основі чого може бути складено уявлення про змістовні особливості ставлення.

Таким чином, КТВ ґрунтується на двох вихідних положеннях:

Перше – кожен з випробовуваних колірних стимулів має визначене і стійке емоційне значення;

Друге – існує закономірність перенесення емоційних значень кольорів на стимули, з якими вони асоціюються.

Застосування даного тесту насамперед вимагає вивчення емоційних значень використовуваних кольорів. Кожен з кольорів КТВ має власний, чітко визначений емоційно-особистісне значення.

«Особистісні» характеристики кольорів, що входять в КТВ:

1. Синій: чесний, справедливий, незворушний, сумлінний.

2. Зелений: черствий, самостійний, незворушний.

3. Червоний: чуйний, рішучий, енергійний, напружений, чутливий, сильний, привабливий, діяльний.

4. Жовтий: говіркий, безвідповідальний, відкритий, товариський, енергійний, напружений.

5. Фіолетовий: несправедливий, нещирий, егоїстичний, самостійний.

6. Коричневий: поступливий, заздрісний, спокійний, чесний, розслаблений.

7. Чорний: непривабливий, мовчазний, упертий, замкнутий, егоїстичний, незалежний, ворожий, відлюдний.

8. Сірий: нерішучий, кволий, розслаблений, невпевнений, несамостійний, слабкий, пасивний.

За книгою Платонов Ю., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. — СПб., 1993

Подробнее..
Категории: Наука Категории: Образование Категории: Психология

Колірний тест відносин (А.И. Лутошкіна)

09.06.2015 01:06:05 | Автор: Milenkaya

Цей тест застосовуеться для вивчення емоційних компонентів відносин людини до значущих для нього людей і до себе і відображує як свідомий, так і частково неусвідомлюваний рівень цих відносин.

Як відомо, одним із центральних компонентів соціально-психологічної структури особистості є її ставлення до самої себе і до людей, що становлять її безпосереднє оточення. Згідно теорії відносин В. Мясищева, система відносин, розвиваючись протягом життя людини, робить вирішальний вплив на соціальне функціонування особистості. Природно тому, що серед методів соціально-психологічного дослідження особистості важливе місце належить способам вивчення її стосунків зі значущими іншими.

Теоретичною основою КТВ є теорія відносин В. Мясищева, ідеї Б. Ананьєва про образну природу психічних структур будь-якого рівня і складності, подання О.  Леонтьєва про чуттєвої тканини смислових утворень особистості, що регулює складні процеси її спілкування і діяльності.

Методичною основою КТВ є асоціативний кольоровий експеримент. Він базується на уявленні про те, що суттєві характеристики невербальних компонентів відносин до значущих інших і до самого себе відображаються в колірних асоціаціях. Асоціативний кольоровий експеримент, згідно з цим припущенням, дозволяє виявити досить глибокі, частково неусвідомлювані компоненти відносин, минаючи при цьому спотворюють захисні механізми вербальної системи свідомості.

Колірна сенсорика тісно пов'язана з емоційним життям особистості. Цей зв'язок, підтверджений у багатьох експериментально-психологічних дослідженнях, давно використовується в ряді психодіагностичних методів (тести Роршаха, Люшера та ін). У всіх цих методах, однак, реакція людини на колірні стимули використовувалася як індикатор загального афективного стану. КТВ відрізняється від цих методів своєрідним способом вилучення реакцій на колірні стимули (асоціативні реакції в КТВ – на відміну від вимірювання порогів або переваг в інших тестах) і іншої посановкой завдання тестового дослідження (вивчення конкретних відносин особистості в КТВ– на відміну від вивчення її загальних властивостей і станів в інших тестах).

При розробці КТВ був використаний набір колірних стимулів з восьмикольорового тесту М. Люшера. Цей набір відрізняється достатньою компактністю, зручний у застосуванні. При відносно невеликій кількості стимулів у ньому представлені основні кольори спектра (синій, зелений, червоний, жовтий), два змішаних тони (фіолетовий і коричневий) і два ахроматичних кольорів (чорний і сірий). Як показує досвід, асоціативні реакції на колір дуже чутливі до зміні його сенсорних характеристик. Тому виникає безумовна необхідність користуватися у всіх проведених експериментах суворо стандартним набором кольорів.

Тест проводиться за такою інструкціею: «Вам потрібно буде підібрати до кожного з людей і понять, які будуть зачитуватися, відповідні на Ваш кольору. Вибрані кольори можуть повторюватися. Кольори повинні підбиратися відповідно з Вашим особистим сприйняттям, а не по їх зовнішньому вигляду».

Проведення КТВ включає в себе наступні етапи:

1. Дослідник складає список осіб, а також понять, що мають для випробуваного істотне значення.

2. Перед випробуваним розкладаються на білому фоні у випадковому порядку кольору. Потім дослідник просить випробуваного підібрати до кожного з людей і понять, які послідовно їм зачитуються, відповідні кольори. Вибрані кольори можуть повторюватися. У разі виникнення питань дослідник пояснює, що кольори повинні підбиратися відповідно з характером людей, а не по їх зовнішньому вигляду.

Тест має два варіанти проведення, що розрізняються за способом вилучення колірних асоціацій. В короткому варіанті КТВ від досліджуваного вимагається підібрати до кожного особі або поняття який-небудь один підходящий колір. У повному варіанті випробуваний ранжує всі вісім кольорів у порядку відповідності поняття або особі, від «найбільш подібного, підходящого до самого несхожого, невідповідного». Короткий варіант КТВ призначений для завдань експрес-діагностики, повний варіант – для дослідних цілей.

3. Після завершення асоціативної процедури випробуваний ранжує кольору в порядку переваги, починаючи з «найкрасивішого», приємного для ока, і закінчуючи самим «негарним», неприємним.

4. Інтерпретація результатів тесту здійснюється в два етапи:

а) зіставлення кольорів, асоційованих з певним поняттям, за їх місцем (рангом) в розкладці по перевазі. Якщо з деякою особою або поняттям асоціюються кольори, що займають перші місця в розкладці по перевазі, значить, до даної особи або поняття досліджуваний ставиться позитивно, емоційно приймає його, задоволений своїм ставленням до нього. І, навпаки, якщо з поняттям або особою асоціюються кольори, що займають останні місця в розкладці за бажанням, значить, випробуваний ставиться до нього негативно, емоційно його відкидає. Формальним показником цього в короткому варіанті КТВ є ранг кольору, що асоціюється в розкладці по перевазі з даним поняттям; ця цифра може змінюватися від 1 до 8. У повному варіанті відповідний показник може бути інтерпретованим як коефіцієнт рангової кореляції Спірмена між асоціативною розкладкою і розкладкою по перевазі;

б) інтерпретація емоційно-особистісного значення кожної колірної асоціації, на основі чого може бути складено уявлення про змістовні особливості ставлення.

Таким чином, КТВ ґрунтується на двох вихідних положеннях:

Перше – кожен з випробовуваних колірних стимулів має визначене і стійке емоційне значення;

Друге – існує закономірність перенесення емоційних значень кольорів на стимули, з якими вони асоціюються.

Застосування даного тесту насамперед вимагає вивчення емоційних значень використовуваних кольорів. Кожен з кольорів КТВ має власний, чітко визначений емоційно-особистісне значення.

«Особистісні» характеристики кольорів, що входять в КТВ:

1. Синій: чесний, справедливий, незворушний, сумлінний.

2. Зелений: черствий, самостійний, незворушний.

3. Червоний: чуйний, рішучий, енергійний, напружений, чутливий, сильний, привабливий, діяльний.

4. Жовтий: говіркий, безвідповідальний, відкритий, товариський, енергійний, напружений.

5. Фіолетовий: несправедливий, нещирий, егоїстичний, самостійний.

6. Коричневий: поступливий, заздрісний, спокійний, чесний, розслаблений.

7. Чорний: непривабливий, мовчазний, упертий, замкнутий, егоїстичний, незалежний, ворожий, відлюдний.

8. Сірий: нерішучий, кволий, розслаблений, невпевнений, несамостійний, слабкий, пасивний.

За книгою Платонов Ю., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. — СПб., 1993

Подробнее..
Категории: Наука Категории: Образование Категории: Психология

Колірний тест відносин (А.И. Лутошкіна)

09.06.2015 01:06:05 | Автор: Milenkaya

Цей тест застосовуеться для вивчення емоційних компонентів відносин людини до значущих для нього людей і до себе і відображує як свідомий, так і частково неусвідомлюваний рівень цих відносин.

Як відомо, одним із центральних компонентів соціально-психологічної структури особистості є її ставлення до самої себе і до людей, що становлять її безпосереднє оточення. Згідно теорії відносин В. Мясищева, система відносин, розвиваючись протягом життя людини, робить вирішальний вплив на соціальне функціонування особистості. Природно тому, що серед методів соціально-психологічного дослідження особистості важливе місце належить способам вивчення її стосунків зі значущими іншими.

Теоретичною основою КТВ є теорія відносин В. Мясищева, ідеї Б. Ананьєва про образну природу психічних структур будь-якого рівня і складності, подання О.  Леонтьєва про чуттєвої тканини смислових утворень особистості, що регулює складні процеси її спілкування і діяльності.

Методичною основою КТВ є асоціативний кольоровий експеримент. Він базується на уявленні про те, що суттєві характеристики невербальних компонентів відносин до значущих інших і до самого себе відображаються в колірних асоціаціях. Асоціативний кольоровий експеримент, згідно з цим припущенням, дозволяє виявити досить глибокі, частково неусвідомлювані компоненти відносин, минаючи при цьому спотворюють захисні механізми вербальної системи свідомості.

Колірна сенсорика тісно пов'язана з емоційним життям особистості. Цей зв'язок, підтверджений у багатьох експериментально-психологічних дослідженнях, давно використовується в ряді психодіагностичних методів (тести Роршаха, Люшера та ін). У всіх цих методах, однак, реакція людини на колірні стимули використовувалася як індикатор загального афективного стану. КТВ відрізняється від цих методів своєрідним способом вилучення реакцій на колірні стимули (асоціативні реакції в КТВ – на відміну від вимірювання порогів або переваг в інших тестах) і іншої посановкой завдання тестового дослідження (вивчення конкретних відносин особистості в КТВ– на відміну від вивчення її загальних властивостей і станів в інших тестах).

При розробці КТВ був використаний набір колірних стимулів з восьмикольорового тесту М. Люшера. Цей набір відрізняється достатньою компактністю, зручний у застосуванні. При відносно невеликій кількості стимулів у ньому представлені основні кольори спектра (синій, зелений, червоний, жовтий), два змішаних тони (фіолетовий і коричневий) і два ахроматичних кольорів (чорний і сірий). Як показує досвід, асоціативні реакції на колір дуже чутливі до зміні його сенсорних характеристик. Тому виникає безумовна необхідність користуватися у всіх проведених експериментах суворо стандартним набором кольорів.

Тест проводиться за такою інструкціею: «Вам потрібно буде підібрати до кожного з людей і понять, які будуть зачитуватися, відповідні на Ваш кольору. Вибрані кольори можуть повторюватися. Кольори повинні підбиратися відповідно з Вашим особистим сприйняттям, а не по їх зовнішньому вигляду».

Проведення КТВ включає в себе наступні етапи:

1. Дослідник складає список осіб, а також понять, що мають для випробуваного істотне значення.

2. Перед випробуваним розкладаються на білому фоні у випадковому порядку кольору. Потім дослідник просить випробуваного підібрати до кожного з людей і понять, які послідовно їм зачитуються, відповідні кольори. Вибрані кольори можуть повторюватися. У разі виникнення питань дослідник пояснює, що кольори повинні підбиратися відповідно з характером людей, а не по їх зовнішньому вигляду.

Тест має два варіанти проведення, що розрізняються за способом вилучення колірних асоціацій. В короткому варіанті КТВ від досліджуваного вимагається підібрати до кожного особі або поняття який-небудь один підходящий колір. У повному варіанті випробуваний ранжує всі вісім кольорів у порядку відповідності поняття або особі, від «найбільш подібного, підходящого до самого несхожого, невідповідного». Короткий варіант КТВ призначений для завдань експрес-діагностики, повний варіант – для дослідних цілей.

3. Після завершення асоціативної процедури випробуваний ранжує кольору в порядку переваги, починаючи з «найкрасивішого», приємного для ока, і закінчуючи самим «негарним», неприємним.

4. Інтерпретація результатів тесту здійснюється в два етапи:

а) зіставлення кольорів, асоційованих з певним поняттям, за їх місцем (рангом) в розкладці по перевазі. Якщо з деякою особою або поняттям асоціюються кольори, що займають перші місця в розкладці по перевазі, значить, до даної особи або поняття досліджуваний ставиться позитивно, емоційно приймає його, задоволений своїм ставленням до нього. І, навпаки, якщо з поняттям або особою асоціюються кольори, що займають останні місця в розкладці за бажанням, значить, випробуваний ставиться до нього негативно, емоційно його відкидає. Формальним показником цього в короткому варіанті КТВ є ранг кольору, що асоціюється в розкладці по перевазі з даним поняттям; ця цифра може змінюватися від 1 до 8. У повному варіанті відповідний показник може бути інтерпретованим як коефіцієнт рангової кореляції Спірмена між асоціативною розкладкою і розкладкою по перевазі;

б) інтерпретація емоційно-особистісного значення кожної колірної асоціації, на основі чого може бути складено уявлення про змістовні особливості ставлення.

Таким чином, КТВ ґрунтується на двох вихідних положеннях:

Перше – кожен з випробовуваних колірних стимулів має визначене і стійке емоційне значення;

Друге – існує закономірність перенесення емоційних значень кольорів на стимули, з якими вони асоціюються.

Застосування даного тесту насамперед вимагає вивчення емоційних значень використовуваних кольорів. Кожен з кольорів КТВ має власний, чітко визначений емоційно-особистісне значення.

«Особистісні» характеристики кольорів, що входять в КТВ:

1. Синій: чесний, справедливий, незворушний, сумлінний.

2. Зелений: черствий, самостійний, незворушний.

3. Червоний: чуйний, рішучий, енергійний, напружений, чутливий, сильний, привабливий, діяльний.

4. Жовтий: говіркий, безвідповідальний, відкритий, товариський, енергійний, напружений.

5. Фіолетовий: несправедливий, нещирий, егоїстичний, самостійний.

6. Коричневий: поступливий, заздрісний, спокійний, чесний, розслаблений.

7. Чорний: непривабливий, мовчазний, упертий, замкнутий, егоїстичний, незалежний, ворожий, відлюдний.

8. Сірий: нерішучий, кволий, розслаблений, невпевнений, несамостійний, слабкий, пасивний.

За книгою Платонов Ю., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. — СПб., 1993

Подробнее..
Категории: Наука Категории: Образование Категории: Психология

Тест «Хто Я?», Тест двадцяти висловлювань (М. Кун, Т. Макпартленд; Модифікація Т.В. Румянцевой)

22.06.2015 13:14:13 | Автор: Milenkaya

       Тест використовується для вивчення змістовних характеристик ідентичності особистості. Питання «Хто Я?» безпосередньо пов'язаний з характеристиками власного сприйняття людиною самого себе, тобто з його образом «Я» або Я-концепцією.

       Інструкція, яка додаеться до тесту: «Протягом 12 хвилин вам необхідно дати якомога більше відповідей на одне питання, що відноситься до вас самим: «Хто Я?». Постарайтеся дати якомога більше відповідей. Кожну нову відповідь починайте з нового рядка (залишаючи деяке місце від лівого краю аркуша). Ви можете відповідати так, як вам хочеться, фіксувати всі відповіді, які приходять вам у голову, оскільки в цьому завданні немає правильних або неправильних відповідей. Також важливо помічати, які емоційні реакції виникають у вас під час виконання даного завдання, наскільки важко чи легко вам було відповідати на це питання».

      Питання «Хто Я?» логічно пов'язано з характеристиками власного сприйняття людиною самого себе, тобто з його образом «Я» (або Я-концепцією). Відповідаючи на питання «Хто Я?», людина вказує соціальні ролі і характеристики-визначення, з якими він себе ідентифікує, тобто він описує значущі для нього соціальні статуси та ті риси, які, на його думку, пов’язані з ним.

     Таким чином, співвідношення соціальних ролей та індивідуальних характеристик говорить про те, наскільки людина усвідомлює і приймає свою унікальність, а також наскільки йому важлива приналежність до тій чи іншій групі людей.

     Відсутність у самоописі індивідуальних характеристик (показників рефлексивної, комунікативної, фізичної, матеріальної, діяльної ідентичностей) при вказівці безлічі соціальних ролей («студент», «перехожий», «виборець», «член сім'ї») може говорити про недостатню впевненість у собі, про наявність у людини побоювань у зв'язку з саморозкриттям, вираженої тенденції до самозахисту.

     Відсутність же соціальних ролей при наявності індивідуальних характеристик може говорити про наявність яскраво вираженої індивідуальності і складнощі у виконанні правил, які виходять від тих чи інших соціальних ролей.

     Також відсутність соціальних ролей в ідентифікаційних характеристик можливо при кризі ідентичності або інфантильності особистості.

     За співвідношенням соціальних ролей та індивідуальних характеристик стоїть питання про співвідношення соціальної та особистісної ідентичності. При цьому під особистісною ідентичністю розуміють набір характеристик, який робить людину подібною самій собі і відмінною від інших, соціальна ідентичність же трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи людей.

    Соціальна ідентичність домінує у випадку, коли у людини спостерігається високий рівень визначеності схеми «ми - вони» і низький рівень визначеності схеми «я - ми». Особистісна ідентичність превалює у людей з високим рівнем визначеності схеми «я - вони» і низьким рівнем визначеності схеми «ми - вони».

    При інтерпретації тесту використовуеться шкала аналізу ідентифікаційних характеристи

    Вона включає в себе 24 показника, які, об'єднуючись, утворюють сім узагальнених показників-компонентів ідентичності:

I. «Соціальне Я» включає 7 показників:

1. пряме позначення статі (юнак, дівчина; жінка);

2. сексуальна роль (коханець, коханка; Дон Жуан, Амазонка);

3. навчально-професійна рольова позиція (студент, навчаюся в інституті, лікар, спеціаліст);

4. сімейна належність, що виявляється через позначення сімейної ролі (дочка, син, брат, дружина тощо) або через вказівка на родинні стосунки (люблю своїх родичів, у мене багато рідних);

5. етнічно-регіональна ідентичність включає в себе етнічну ідентичність, громадянство (росіянин, татарин, громадянин, росіянин та ін) і локальну, місцеву ідентичність (з Ярославля, Костроми, сибірячка тощо);

6. світоглядна ідентичність: конфесійна, політична приналежність (християнин, мусульманин, віруюча);

7. групова приналежність: сприйняття себе членом будь-якої групи людей (колекціонер, член товариства).

II. «Комунікативна Я» включає 2 показника:

1. дружба або коло друзів, сприйняття себе членом групи друзів (один, у мене багато друзів);

2. спілкування або суб'єкт спілкування, особливості та оцінка взаємодії з людьми (ходжу в гості, люблю спілкуватися з людьми; вмію вислухати людей);

III. «Матеріальне Я» має на увазі під собою різні аспекти:

• опис своєї власності (маю квартиру, одяг, велосипед);

• оцінку своєї забезпеченості, ставлення до матеріальних благ (бідний, багатий, заможний, люблю гроші);

• ставлення до зовнішнього середовища (люблю море, не люблю погану погоду).

IV. «Фізичне Я» включає в себе такі аспекти:

• суб'єктивне опис своїх фізичних даних, зовнішності (сильний, приємний, привабливий);

• фактичне опис своїх фізичних даних, включаючи опис зовнішності, хворобливих проявів і місця розташування (блондин, зріст, вага, вік, живу в гуртожитку);

• пристрасті в їжі, шкідливі звички.

V. «Діяльне Я» оцінюється через 2 показника:

1. заняття, діяльність, інтереси, захоплення (люблю розв'язувати задачі); досвід (був у Болгарії);

2. самооцінка здатності до діяльності, самооцінка навиків, умінь, знань, компетенції, досягнень, (добре плаваю, розумний; працездатний, знаю англійську).

VI. «Перспективне Я» включає в себе 9 показників:

1. професійна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з навчально-професійною сферою (майбутній водій, буду хорошим учителем);

2. сімейна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з сімейним статусом (буду мати дітей, майбутня мати тощо);

3. групова перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з груповою приналежністю (планую вступити в партію, хочу стати спортсменом);

4. комунікативна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з друзями, спілкуванням.

5. матеріальна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з матеріальною сферою (отримаю спадщину, зароблю на квартиру);

6. фізична перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з психофізичними даними (буду піклуватися про своє здоров'я, хочу бути накачаним);

7. діяльнісна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з інтересами, захопленнями, конкретними заняттями (буду читати) і досягненням певних результатів (досконало вивчу мову);

8. персональна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з персональними особливостями: особистісними якостями, поведінкою і т. п. (хочу бути більш веселим, спокійним);

9. оцінка прагнень (багато чого бажаю, прагне людина).

VII. «Рефлексивне Я» включає 2 показника:

1. персональна ідентичність: особистісні якості, особливості характеру, опис індивідуального стилю поведінки (добрий, щирий, комунікабельна, наполеглива, іноді шкідливий, іноді нетерплячий і т. д.), персональні характеристики (прізвисько, гороскоп, ім'я і т. д.); емоційне ставлення до себе (я супер, «кльовий»);

2. глобальне, екзистенціальне «Я»: твердження, які глобальні і які недостатньо виявляють відмінності однієї людини від іншого (людина розумна, моя сутність).

    Два самостійних показника:

1. проблемна ідентичність (я нічого не знаю, хто я, не можу відповісти на це питання);

2. ситуативна стан: переживається стан на даний момент (голодний, нервую, втомився, закоханий, засмучений).

За книгою Тест Куна. Тест «Кто Я?» (М.Кун, Т.Макпартленд; модификация Т.В.Румянцевой) / Румянцева Т.В. Психологическое консультирование: диагностика отношений в паре – СПб., 2006. С.82-103.

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Наука Категории: Инф., другое

Тест «Хто Я?», Тест двадцяти висловлювань (М. Кун, Т. Макпартленд; Модифікація Т.В. Румянцевой)

22.06.2015 13:14:13 | Автор: Milenkaya

       Тест використовується для вивчення змістовних характеристик ідентичності особистості. Питання «Хто Я?» безпосередньо пов'язаний з характеристиками власного сприйняття людиною самого себе, тобто з його образом «Я» або Я-концепцією.

       Інструкція, яка додаеться до тесту: «Протягом 12 хвилин вам необхідно дати якомога більше відповідей на одне питання, що відноситься до вас самим: «Хто Я?». Постарайтеся дати якомога більше відповідей. Кожну нову відповідь починайте з нового рядка (залишаючи деяке місце від лівого краю аркуша). Ви можете відповідати так, як вам хочеться, фіксувати всі відповіді, які приходять вам у голову, оскільки в цьому завданні немає правильних або неправильних відповідей. Також важливо помічати, які емоційні реакції виникають у вас під час виконання даного завдання, наскільки важко чи легко вам було відповідати на це питання».

      Питання «Хто Я?» логічно пов'язано з характеристиками власного сприйняття людиною самого себе, тобто з його образом «Я» (або Я-концепцією). Відповідаючи на питання «Хто Я?», людина вказує соціальні ролі і характеристики-визначення, з якими він себе ідентифікує, тобто він описує значущі для нього соціальні статуси та ті риси, які, на його думку, пов’язані з ним.

     Таким чином, співвідношення соціальних ролей та індивідуальних характеристик говорить про те, наскільки людина усвідомлює і приймає свою унікальність, а також наскільки йому важлива приналежність до тій чи іншій групі людей.

     Відсутність у самоописі індивідуальних характеристик (показників рефлексивної, комунікативної, фізичної, матеріальної, діяльної ідентичностей) при вказівці безлічі соціальних ролей («студент», «перехожий», «виборець», «член сім'ї») може говорити про недостатню впевненість у собі, про наявність у людини побоювань у зв'язку з саморозкриттям, вираженої тенденції до самозахисту.

     Відсутність же соціальних ролей при наявності індивідуальних характеристик може говорити про наявність яскраво вираженої індивідуальності і складнощі у виконанні правил, які виходять від тих чи інших соціальних ролей.

     Також відсутність соціальних ролей в ідентифікаційних характеристик можливо при кризі ідентичності або інфантильності особистості.

     За співвідношенням соціальних ролей та індивідуальних характеристик стоїть питання про співвідношення соціальної та особистісної ідентичності. При цьому під особистісною ідентичністю розуміють набір характеристик, який робить людину подібною самій собі і відмінною від інших, соціальна ідентичність же трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи людей.

    Соціальна ідентичність домінує у випадку, коли у людини спостерігається високий рівень визначеності схеми «ми - вони» і низький рівень визначеності схеми «я - ми». Особистісна ідентичність превалює у людей з високим рівнем визначеності схеми «я - вони» і низьким рівнем визначеності схеми «ми - вони».

    При інтерпретації тесту використовуеться шкала аналізу ідентифікаційних характеристи

    Вона включає в себе 24 показника, які, об'єднуючись, утворюють сім узагальнених показників-компонентів ідентичності:

I. «Соціальне Я» включає 7 показників:

1. пряме позначення статі (юнак, дівчина; жінка);

2. сексуальна роль (коханець, коханка; Дон Жуан, Амазонка);

3. навчально-професійна рольова позиція (студент, навчаюся в інституті, лікар, спеціаліст);

4. сімейна належність, що виявляється через позначення сімейної ролі (дочка, син, брат, дружина тощо) або через вказівка на родинні стосунки (люблю своїх родичів, у мене багато рідних);

5. етнічно-регіональна ідентичність включає в себе етнічну ідентичність, громадянство (росіянин, татарин, громадянин, росіянин та ін) і локальну, місцеву ідентичність (з Ярославля, Костроми, сибірячка тощо);

6. світоглядна ідентичність: конфесійна, політична приналежність (християнин, мусульманин, віруюча);

7. групова приналежність: сприйняття себе членом будь-якої групи людей (колекціонер, член товариства).

II. «Комунікативна Я» включає 2 показника:

1. дружба або коло друзів, сприйняття себе членом групи друзів (один, у мене багато друзів);

2. спілкування або суб'єкт спілкування, особливості та оцінка взаємодії з людьми (ходжу в гості, люблю спілкуватися з людьми; вмію вислухати людей);

III. «Матеріальне Я» має на увазі під собою різні аспекти:

• опис своєї власності (маю квартиру, одяг, велосипед);

• оцінку своєї забезпеченості, ставлення до матеріальних благ (бідний, багатий, заможний, люблю гроші);

• ставлення до зовнішнього середовища (люблю море, не люблю погану погоду).

IV. «Фізичне Я» включає в себе такі аспекти:

• суб'єктивне опис своїх фізичних даних, зовнішності (сильний, приємний, привабливий);

• фактичне опис своїх фізичних даних, включаючи опис зовнішності, хворобливих проявів і місця розташування (блондин, зріст, вага, вік, живу в гуртожитку);

• пристрасті в їжі, шкідливі звички.

V. «Діяльне Я» оцінюється через 2 показника:

1. заняття, діяльність, інтереси, захоплення (люблю розв'язувати задачі); досвід (був у Болгарії);

2. самооцінка здатності до діяльності, самооцінка навиків, умінь, знань, компетенції, досягнень, (добре плаваю, розумний; працездатний, знаю англійську).

VI. «Перспективне Я» включає в себе 9 показників:

1. професійна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з навчально-професійною сферою (майбутній водій, буду хорошим учителем);

2. сімейна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з сімейним статусом (буду мати дітей, майбутня мати тощо);

3. групова перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з груповою приналежністю (планую вступити в партію, хочу стати спортсменом);

4. комунікативна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з друзями, спілкуванням.

5. матеріальна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з матеріальною сферою (отримаю спадщину, зароблю на квартиру);

6. фізична перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з психофізичними даними (буду піклуватися про своє здоров'я, хочу бути накачаним);

7. діяльнісна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з інтересами, захопленнями, конкретними заняттями (буду читати) і досягненням певних результатів (досконало вивчу мову);

8. персональна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з персональними особливостями: особистісними якостями, поведінкою і т. п. (хочу бути більш веселим, спокійним);

9. оцінка прагнень (багато чого бажаю, прагне людина).

VII. «Рефлексивне Я» включає 2 показника:

1. персональна ідентичність: особистісні якості, особливості характеру, опис індивідуального стилю поведінки (добрий, щирий, комунікабельна, наполеглива, іноді шкідливий, іноді нетерплячий і т. д.), персональні характеристики (прізвисько, гороскоп, ім'я і т. д.); емоційне ставлення до себе (я супер, «кльовий»);

2. глобальне, екзистенціальне «Я»: твердження, які глобальні і які недостатньо виявляють відмінності однієї людини від іншого (людина розумна, моя сутність).

    Два самостійних показника:

1. проблемна ідентичність (я нічого не знаю, хто я, не можу відповісти на це питання);

2. ситуативна стан: переживається стан на даний момент (голодний, нервую, втомився, закоханий, засмучений).

За книгою Тест Куна. Тест «Кто Я?» (М.Кун, Т.Макпартленд; модификация Т.В.Румянцевой) / Румянцева Т.В. Психологическое консультирование: диагностика отношений в паре – СПб., 2006. С.82-103.

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Наука Категории: Инф., другое

Тест «Хто Я?», Тест двадцяти висловлювань (М. Кун, Т. Макпартленд; Модифікація Т.В. Румянцевой)

22.06.2015 13:14:13 | Автор: Milenkaya

       Тест використовується для вивчення змістовних характеристик ідентичності особистості. Питання «Хто Я?» безпосередньо пов'язаний з характеристиками власного сприйняття людиною самого себе, тобто з його образом «Я» або Я-концепцією.

       Інструкція, яка додаеться до тесту: «Протягом 12 хвилин вам необхідно дати якомога більше відповідей на одне питання, що відноситься до вас самим: «Хто Я?». Постарайтеся дати якомога більше відповідей. Кожну нову відповідь починайте з нового рядка (залишаючи деяке місце від лівого краю аркуша). Ви можете відповідати так, як вам хочеться, фіксувати всі відповіді, які приходять вам у голову, оскільки в цьому завданні немає правильних або неправильних відповідей. Також важливо помічати, які емоційні реакції виникають у вас під час виконання даного завдання, наскільки важко чи легко вам було відповідати на це питання».

      Питання «Хто Я?» логічно пов'язано з характеристиками власного сприйняття людиною самого себе, тобто з його образом «Я» (або Я-концепцією). Відповідаючи на питання «Хто Я?», людина вказує соціальні ролі і характеристики-визначення, з якими він себе ідентифікує, тобто він описує значущі для нього соціальні статуси та ті риси, які, на його думку, пов’язані з ним.

     Таким чином, співвідношення соціальних ролей та індивідуальних характеристик говорить про те, наскільки людина усвідомлює і приймає свою унікальність, а також наскільки йому важлива приналежність до тій чи іншій групі людей.

     Відсутність у самоописі індивідуальних характеристик (показників рефлексивної, комунікативної, фізичної, матеріальної, діяльної ідентичностей) при вказівці безлічі соціальних ролей («студент», «перехожий», «виборець», «член сім'ї») може говорити про недостатню впевненість у собі, про наявність у людини побоювань у зв'язку з саморозкриттям, вираженої тенденції до самозахисту.

     Відсутність же соціальних ролей при наявності індивідуальних характеристик може говорити про наявність яскраво вираженої індивідуальності і складнощі у виконанні правил, які виходять від тих чи інших соціальних ролей.

     Також відсутність соціальних ролей в ідентифікаційних характеристик можливо при кризі ідентичності або інфантильності особистості.

     За співвідношенням соціальних ролей та індивідуальних характеристик стоїть питання про співвідношення соціальної та особистісної ідентичності. При цьому під особистісною ідентичністю розуміють набір характеристик, який робить людину подібною самій собі і відмінною від інших, соціальна ідентичність же трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи людей.

    Соціальна ідентичність домінує у випадку, коли у людини спостерігається високий рівень визначеності схеми «ми - вони» і низький рівень визначеності схеми «я - ми». Особистісна ідентичність превалює у людей з високим рівнем визначеності схеми «я - вони» і низьким рівнем визначеності схеми «ми - вони».

    При інтерпретації тесту використовуеться шкала аналізу ідентифікаційних характеристи

    Вона включає в себе 24 показника, які, об'єднуючись, утворюють сім узагальнених показників-компонентів ідентичності:

I. «Соціальне Я» включає 7 показників:

1. пряме позначення статі (юнак, дівчина; жінка);

2. сексуальна роль (коханець, коханка; Дон Жуан, Амазонка);

3. навчально-професійна рольова позиція (студент, навчаюся в інституті, лікар, спеціаліст);

4. сімейна належність, що виявляється через позначення сімейної ролі (дочка, син, брат, дружина тощо) або через вказівка на родинні стосунки (люблю своїх родичів, у мене багато рідних);

5. етнічно-регіональна ідентичність включає в себе етнічну ідентичність, громадянство (росіянин, татарин, громадянин, росіянин та ін) і локальну, місцеву ідентичність (з Ярославля, Костроми, сибірячка тощо);

6. світоглядна ідентичність: конфесійна, політична приналежність (християнин, мусульманин, віруюча);

7. групова приналежність: сприйняття себе членом будь-якої групи людей (колекціонер, член товариства).

II. «Комунікативна Я» включає 2 показника:

1. дружба або коло друзів, сприйняття себе членом групи друзів (один, у мене багато друзів);

2. спілкування або суб'єкт спілкування, особливості та оцінка взаємодії з людьми (ходжу в гості, люблю спілкуватися з людьми; вмію вислухати людей);

III. «Матеріальне Я» має на увазі під собою різні аспекти:

• опис своєї власності (маю квартиру, одяг, велосипед);

• оцінку своєї забезпеченості, ставлення до матеріальних благ (бідний, багатий, заможний, люблю гроші);

• ставлення до зовнішнього середовища (люблю море, не люблю погану погоду).

IV. «Фізичне Я» включає в себе такі аспекти:

• суб'єктивне опис своїх фізичних даних, зовнішності (сильний, приємний, привабливий);

• фактичне опис своїх фізичних даних, включаючи опис зовнішності, хворобливих проявів і місця розташування (блондин, зріст, вага, вік, живу в гуртожитку);

• пристрасті в їжі, шкідливі звички.

V. «Діяльне Я» оцінюється через 2 показника:

1. заняття, діяльність, інтереси, захоплення (люблю розв'язувати задачі); досвід (був у Болгарії);

2. самооцінка здатності до діяльності, самооцінка навиків, умінь, знань, компетенції, досягнень, (добре плаваю, розумний; працездатний, знаю англійську).

VI. «Перспективне Я» включає в себе 9 показників:

1. професійна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з навчально-професійною сферою (майбутній водій, буду хорошим учителем);

2. сімейна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з сімейним статусом (буду мати дітей, майбутня мати тощо);

3. групова перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з груповою приналежністю (планую вступити в партію, хочу стати спортсменом);

4. комунікативна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з друзями, спілкуванням.

5. матеріальна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з матеріальною сферою (отримаю спадщину, зароблю на квартиру);

6. фізична перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з психофізичними даними (буду піклуватися про своє здоров'я, хочу бути накачаним);

7. діяльнісна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з інтересами, захопленнями, конкретними заняттями (буду читати) і досягненням певних результатів (досконало вивчу мову);

8. персональна перспектива: побажання, наміри, мрії, пов'язані з персональними особливостями: особистісними якостями, поведінкою і т. п. (хочу бути більш веселим, спокійним);

9. оцінка прагнень (багато чого бажаю, прагне людина).

VII. «Рефлексивне Я» включає 2 показника:

1. персональна ідентичність: особистісні якості, особливості характеру, опис індивідуального стилю поведінки (добрий, щирий, комунікабельна, наполеглива, іноді шкідливий, іноді нетерплячий і т. д.), персональні характеристики (прізвисько, гороскоп, ім'я і т. д.); емоційне ставлення до себе (я супер, «кльовий»);

2. глобальне, екзистенціальне «Я»: твердження, які глобальні і які недостатньо виявляють відмінності однієї людини від іншого (людина розумна, моя сутність).

    Два самостійних показника:

1. проблемна ідентичність (я нічого не знаю, хто я, не можу відповісти на це питання);

2. ситуативна стан: переживається стан на даний момент (голодний, нервую, втомився, закоханий, засмучений).

За книгою Тест Куна. Тест «Кто Я?» (М.Кун, Т.Макпартленд; модификация Т.В.Румянцевой) / Румянцева Т.В. Психологическое консультирование: диагностика отношений в паре – СПб., 2006. С.82-103.

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Наука Категории: Инф., другое

Специфічні риси української етнічності

22.06.2015 13:37:46 | Автор: Milenkaya

     На сьогоднішній день існує багато етносів, які є самостійними або прагнуть до того, щоб бути самостійними. І у кожного з етносів, народів та націй є свої специфічні притаманні тільки йому певні риси, тобто особливості за якими один народ відрізняється від іншого. Важливим являється саме знання про особливості свого народу, бо без цих специфічних рис неможливо зрозуміти «душу» народу, а отже і зрозуміти себе.

     У енциклопедичному довіднику з питань етнічності за редакцією В. Євтуха  наводиться таке визначення етнічності : «Етнічність  (від грецьк. ethnos – народ, плем’я) – термін, який  відтворює  якісні  характеристики  людини  або  групи людей, пов’язані з їх етнічним походженням і які виявляються у побуті,  культурі,  поведінці,  й  в  цілому,  у  ментальності, підтверджуючи це походження та вирізняючи їх з-поміж інших. Часто-густо  термін вживається  також  для  означення  етнічної спільноти, мовної й культурної самобутності групи людей».

    Незважаючи на те, що в останнє десятиліття він широко використовується у вітчизняній етнології, соціології та політології, цей термін до цих пір не має однозначного розуміння.

    Такий дослідник як В. Козлов, наприклад, розглядаючи етнічність як похідне від слова «етнос» дає їй таку характеристику те, що етнічність в своєму первісному значенні може розумітися як сукупність ознак або властивостей, що відрізняють один реально існуючий етнос від іншого.

    На думку В. Тишкова, який уникає вживати у своїх роботах слово «етнос», розглядає етнічність як певний комплекс почуттів, заснованих на приналежності до культурної спільності.

    З погляду С. Чешко, етнічність формується як колективне відчуття, яке передається із покоління в покоління, служить засобом соціалізації індивіда в рамках групи його походження. При цьому для наступних поколінь вона втрачає свій конкретний зміст, перетворюючись на релігіозноподібну ідею. У результаті впливу етнічності людина стає її носієм (етнофором), ототожнюючи себе з тією групою людей, «в якій він відбувся».

    Перейдемо до розгляду основних рис, які притаманні українській етнічності. Спираючись на дані таких дослідників як Ю. Артюнян, Ю. Бромлей, С. Рудник, В. Крисько виділяє такі специфічні риси українців як працьовитість, наполегливість, інтерес до виконуваного справи, вміння показати себе і свою роботу, акуратність, старанність, життєрадісність, діловитість, самостійність. Вони пишаються своїми давніми традиціями боротьби проти іноземних загарбників, тими сторінками історії, коли українські вояки виявляли рішучість, непримиренність до ворогів, показували хорошу організованість, легкість в управлінні.

    Українці рухливі і життєрадісні, хоча в спілкуванні з новими для них людьми, в незвичній обстановці можуть здаватися замкнутими. У цього народу добре розвинене почуття гумору. З усіх слов'ян українці найбільш музичні. Для сільських жителів характерна висока моральність. Відома любов українців до законності і порядку. Вони люблять природу, спілкування, колективну роботу.

    Українці в більшості своїй відрізняються старанністю, добросовісним виконанням своїх обов'язків. Вони активно беруть участь у громадському житті, легко адаптуються до різних умов побуту і діяльності багатонаціональних колективах. В діловому відношенні українці ґрунтовні, розважливі, напористі. Українці сміливо йдуть на з'ясування відносин з несумлінними людьми, чесно відстоюють свої особисті позиції і своє ставлення до справи.

    У той же час треба мати на увазі, що в деяких випадках українці виявляють необґрунтовану впертість, непоступливість, невміння йти на компроміс у взаємовідносинах. Окремим людям можуть бути притаманні недовірливість, підозрілість, відособленість.

    Такий дослідник як М. Пірен виділяє таку особливу категорію, яку він виділяє з етнічності як психічний склад нації – це суб'єктивний психічний досвід нації, зафіксований у відносно стійких властивостях, рисах, у національній психології, які обумовлені усім суспільно-історичним ходом становлення і розвитку нації та специфікою соціально-психологічного відображення об'єктивних умов її існування.

    До елементів психічного складу, що передаються з покоління в покоління, належать насамперед характерна поведінка, національні традиції, звичаї, звички, які лежать в основі установок і ціннісних орієнтацій.

    Якщо говорити про психічний склад української нації загалом, то тут, як правило, відзначають такі риси, як любов до рідної землі та її природи, що виявляється й закріплюється в культурі, музиці, живописі; повага до старших, зокрема до батьків (так, дотепер у багатьох областях України діти звертаються на «ви» до своїх батьків); працелюбність, що виражається не лише в щоденній сумлінній праці від зорі до зорі, а й святкових традиціях, які поетизують працю. Для українців характерні ратна доблесть, хоробрість, а також прославляння героїзму і відваги, що є специфічним вираженням їхніх національних почуттів, адже героїчні традиції споконвіку були притаманні українському народові.

    Розглянемо таку психологічну особливість українського етносу, як інтровертивність. Деякі дослідники вважають її основною ознакою української духовності. Для інтровертивних суспільств, до яких, поряд з Україною, відносять Корею, Японію, В'єтнам, Індію, Китай, характерна насамперед закритість. Окрім того, інтровертивні суспільства у своїх реформах орієнтувалися на внутрішні тенденції та традиції, потреби, можливості, інтереси.

   Характерною особливістю інтровертивних суспільств є те, що вони здатні вчитися, спираючись на власний досвід, а тому мають вищий та ефективніший інтелект. Для них характерна пристрасна відданість власним ідеям. Через таку абсолютизацію та канонізацію ідеалізується внутрішнє духовне життя, що нерідко призводить до негативних наслідків. З теорії інтровертивності випливає, що українець – людина «малих груп», в які він безпосередньо вростає і в яких зі знанням справи діє. Сім'я, община для українця означають набагато більше, ніж абстрактні групи однодумців. В інтровертованих суспільствах народ відносно спокійний, терплячий, неагресивний, миролюбний.

   Упертість, стриманість, терпеливість і наполегливість, як наголошує О. Донченко, вирізняли ще давніх предків українців – східних слов'ян Київської Русі. Миролюбний характер, притаманний сучасним українцям, О. Донченко ілюструє на прикладі соціологічних досліджень. Так, 48 % опитаних, як правило, прагнуть до такого розв'язання проблем, яке б задовольняло всіх друзів, колег, родичів, власних дітей, тобто для них характерний колаборативний стиль поведінки. На другому місці – компромісно-поступливий стиль: 39 % вважають, що краще поступитися, незабуваючи, однак, і про власні інтереси. Члени інтровертивних суспільств схильні швидше переробити себе, аніж навколишню дійсність. Для них, безперечно,  характерні саморефлексія, заглиблення у свій внутрішній світ. У реальній дійсності, як вважає О. Донченко, це виявляється в тому, що українець власне «я» ставить вище за суспільне «ми», повсякчас підкреслюючи активність «я», докладаючи зусиль до самоствердження.

   Проблемі інтровертивності значну увагу приділяв І. Ярема, який вважав, що інтровертивність виступає як певна постійна спрямованість українця до глибокого внутрішнього життя. Протиставляючи інтровертивність екстравертивності, він стверджував, що інтровертивні народи є творцями культури, а екстравертивні – цивілізації. Так, інтровертивні народи – це творці релігійних світоглядів; їм відповідають містицизм і спіритуалізм, зі стилів мистецтва – романтизм, символізм і експресіонізм, із розділів мистецтва – лірика і музика.

   Існує таке поняття, як середовище проживання етносу. Під ним розуміють ландшафт і клімат, особливості ґрунтів і розміри території, картину зоряного неба і корисні копалини, флору, фауну, водойми та інші елементи, що створюють неповторну своєрідність цього середовища, впливає на особливості взаємодії етносу з природою, що, в свою чергу, пояснює екологічну зумовленість асоціацій, пізнавальних процесів, комунікації, стереотипи поведінки, різноманітні форми суспільної свідомості і т. ін.

   Український менталітет – це результат відображення специфіки взаємодії українців із природними та геокліматичними умовами існування і співіснування, що склалися історично.

   Так, зв'язку ландшафту з особливостями етнопсихології українців присвятив свою працю І. Рибчин , де він послідовно аналізує вплив основних зон України (степового, лісостепового та гористого ландшафту) на особливості емоційної сфери та мотиваційних установок корінного населення України.

   Близькі попередньо розглянутому досліднику за духом праці О. Кульчицького , який виокремлює географічний аспект як один з чинників, що впливають на психологію українців. Свою ідею про переважання в українців установок на рефлексію (самозаглиблення і самопізнання), а не на активну предметну діяльність, автор аргументує, залучаючи як докази суто екологічні особливості України.

   Значний вплив геопсихічних чинників відзначає також О. Киричук вказуючи на те, що низинна степова смуга лісостепу; височинна смуга лісостепу від Поділля, Волині й до Покуття, до Бессарабії та височин Придніпров'я; смуга лісистих північних і північно-західних низин; гірська смуга Карпат. Загалом ми маємо «психіку верховинця», «людини лісу», «сина степу» та ін.

   В. Хрущ і О. Хрущ, які вивчали особливості психологічного складу різних етнічних груп Прикарпаття, відзначають у них непереборний потяг до свободи, нетерпимість щодо будь-яких форм примусу і тоталітаризму. Важливими ознаками психології й рисами характеру гірських жителів є сміливість і волелюбність, почуття власної гідності, хоробрість і наполегливість. Закріпленню цих рис у поколіннях сприяли спосіб життя горян, природне середовище їхнього проживання, народна педагогіка. Можна зробити висновок, що такі особливості сприйняття світу і свого становища в ньому притаманні саме менталітету горян.

   Дещо інші особливості помічає О. Кульчицький у менталітеті жителів степових районів України, пояснюючи їх географічними чинниками. Він вважає, що життя серед неосяжних степових просторів не пробуджує активності, навпаки, пробуджує почуття безмежного, недосяжного, неозорого і абсолютного, сприяє скоріше філософським роздумам, аніж активним діям. У цьому ж напрямі, згідно з О. Кульчицьким, діє й такий унікальний екологічний елемент, що підкреслює своєріднісь України, як особливість її ґрунтів. Відомі всьому світові надзвичайно родючі українські землі – чорноземи – забезпечували селян усім необхідним, тому їм не треба було докладати неминучих в інших куточках землі зусиль,що також не сприяло виникненню у них додаткових стимулів до активності, залишаючи пріоритет за рефлексією.

   Зовсім інших висновків щодо впливу благодатних українських чорноземів на етнопсихологічні особливості українців доходить сучасна дослідниця М. Гримич. Наявність багатих ґрунтів, вважає вона, спричинювала те, що врожай сприймався в народі як величина, що залежить в основному від метеорологічних чинників, які, у свою чергу, на думку селян, залежали від волі Всевишнього, а також могли змінюватися від бажання й волі їх самих. Інакше кажучи, особливість українських ґрунтів сприяла розвиткові магічного мислення у корінного населення України, переважанню його над радикальним мисленням. Гіперрозвиненість магічного мислення відображається в особливостях української народної медицини, у багатьох календарних і родинних святах, навіть у мотивах народних пісень. Так, в українських піснях часто трапляється мотив «чарування», приворожування,  чаклування. М. Гримич зазначає, що переважання магічного мислення позначилося також на психології народу, внаслідок чого розвинулися такі якості, як обережність, передбачливість, зволікання з прийняттям рішень і реалізацією задуманого, позаяк українці зважали на можливі магічні впливи, хотіли їх урахувати й, по можливості, відвернути.

   Природа, як зазначає В. Скребець, впливає на формування української ментальності через такі символи своєрідно й дієво. Крім того, оскільки природа значно впливає на український менталітет, то основними природно зумовленими характеристиками українців стали: господарський індивідуалізм, загострене почуття власності, інтроверсія (спрямованість психічної діяльності всередину), прагнення прикрасити та урізноманітнити подвір'я,працьовитість, доброзичливість, чуйність, м'якість, розвинена уява, сентиментальність.

   Природні умови й ресурси зумовлюють не лише характер матеріального виробництва, а й духовну активність світогляду. В українському менталітеті віками складався архетип ставлення до природи як до батьківського, рідного, найціннішого, що випливає  з виняткової важливості всього природного в житті взагалі. Це спонукало як до діалогу з природою, так і до звертання до її мудрості у практичних справах, пізнанні, творчості. Екологічна свідомість наших предків в українському народному епосі набуває характеру натурналізації, тобто схильності до зіставляння, порівняння, ідентифікації соціального та духовного життя з явищами природи. Завдяки натурналізації особистість і її якості належать до певного класу природних явищ або природних об'єктів. Наприклад, молоду гарну дівчину українці називали «червона калина»; доброзичливу людину – «ясне сонечко»; широко відоме побажання – «будь здоровий, як вода, і високий, як верба»; молодий здоровий парубок асоціювався з міцним дубком, а самотня жінка – з вербою. Психологічна природа натурналізації звичайної свідомості українців вказує на її зв'язок з екологічною дійсністю, сягаючи своїм корінням в емоційно-пізнавальні знакові сторони ставлення людини до своїх природних витоків.

   Як зазначають В. Павленко і С. Таглін , екологічні чинники як колись, так і тепер, часто залучаються для пояснення психологічних особливостей певного народу. Однак встановлення взаємозв'язку між елементами навколишнього середовища й певними особливостями психічної діяльності здійснюється досить довільно та суб'єктивно. Очевидно, тільки цим можна пояснити той факт, що одні й ті самі екологічні чинники у різних авторів зумовлюють абсолютно різні етнопсихологічні властивості, а коріння аналогічних характеристик психологічної діяльності вони вбачають у різних елементах природного середовища.

   Останнім часом у дослідженнях з екологічної та етнічної психології наголошується на тому, що штучний чинник екологічного середовища значно потіснив природний щодо впливу на сучасну людину. Так, українцям тепер нечасто випадає нагода милуватися безкраїми степами та квітучими садами. Здебільшого їм доводиться споглядати одноманітну та незграбну архітектуру типових масивів. Деякі психологи навіть вважають, що людина, яка весь час споглядає архітектуру так званих «спальних масивів» типу Борщагівки або Оболоні в Києві, поступово деградує. Безумовно, у цих дослідженнях не схильні жорстко пов'язувати сучасну архітектуру та психологію сучасних українців, проте розривання зв'язку з природою, споживацьке ставлення до неї й антропоцентризм у її сприйнятті (природа для людини, а не людина серед природи) призводить до негативних наслідків.

 

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Образование

Специфічні риси української етнічності

22.06.2015 13:37:46 | Автор: Milenkaya

     На сьогоднішній день існує багато етносів, які є самостійними або прагнуть до того, щоб бути самостійними. І у кожного з етносів, народів та націй є свої специфічні притаманні тільки йому певні риси, тобто особливості за якими один народ відрізняється від іншого. Важливим являється саме знання про особливості свого народу, бо без цих специфічних рис неможливо зрозуміти «душу» народу, а отже і зрозуміти себе.

     У енциклопедичному довіднику з питань етнічності за редакцією В. Євтуха  наводиться таке визначення етнічності : «Етнічність  (від грецьк. ethnos – народ, плем’я) – термін, який  відтворює  якісні  характеристики  людини  або  групи людей, пов’язані з їх етнічним походженням і які виявляються у побуті,  культурі,  поведінці,  й  в  цілому,  у  ментальності, підтверджуючи це походження та вирізняючи їх з-поміж інших. Часто-густо  термін вживається  також  для  означення  етнічної спільноти, мовної й культурної самобутності групи людей».

    Незважаючи на те, що в останнє десятиліття він широко використовується у вітчизняній етнології, соціології та політології, цей термін до цих пір не має однозначного розуміння.

    Такий дослідник як В. Козлов, наприклад, розглядаючи етнічність як похідне від слова «етнос» дає їй таку характеристику те, що етнічність в своєму первісному значенні може розумітися як сукупність ознак або властивостей, що відрізняють один реально існуючий етнос від іншого.

    На думку В. Тишкова, який уникає вживати у своїх роботах слово «етнос», розглядає етнічність як певний комплекс почуттів, заснованих на приналежності до культурної спільності.

    З погляду С. Чешко, етнічність формується як колективне відчуття, яке передається із покоління в покоління, служить засобом соціалізації індивіда в рамках групи його походження. При цьому для наступних поколінь вона втрачає свій конкретний зміст, перетворюючись на релігіозноподібну ідею. У результаті впливу етнічності людина стає її носієм (етнофором), ототожнюючи себе з тією групою людей, «в якій він відбувся».

    Перейдемо до розгляду основних рис, які притаманні українській етнічності. Спираючись на дані таких дослідників як Ю. Артюнян, Ю. Бромлей, С. Рудник, В. Крисько виділяє такі специфічні риси українців як працьовитість, наполегливість, інтерес до виконуваного справи, вміння показати себе і свою роботу, акуратність, старанність, життєрадісність, діловитість, самостійність. Вони пишаються своїми давніми традиціями боротьби проти іноземних загарбників, тими сторінками історії, коли українські вояки виявляли рішучість, непримиренність до ворогів, показували хорошу організованість, легкість в управлінні.

    Українці рухливі і життєрадісні, хоча в спілкуванні з новими для них людьми, в незвичній обстановці можуть здаватися замкнутими. У цього народу добре розвинене почуття гумору. З усіх слов'ян українці найбільш музичні. Для сільських жителів характерна висока моральність. Відома любов українців до законності і порядку. Вони люблять природу, спілкування, колективну роботу.

    Українці в більшості своїй відрізняються старанністю, добросовісним виконанням своїх обов'язків. Вони активно беруть участь у громадському житті, легко адаптуються до різних умов побуту і діяльності багатонаціональних колективах. В діловому відношенні українці ґрунтовні, розважливі, напористі. Українці сміливо йдуть на з'ясування відносин з несумлінними людьми, чесно відстоюють свої особисті позиції і своє ставлення до справи.

    У той же час треба мати на увазі, що в деяких випадках українці виявляють необґрунтовану впертість, непоступливість, невміння йти на компроміс у взаємовідносинах. Окремим людям можуть бути притаманні недовірливість, підозрілість, відособленість.

    Такий дослідник як М. Пірен виділяє таку особливу категорію, яку він виділяє з етнічності як психічний склад нації – це суб'єктивний психічний досвід нації, зафіксований у відносно стійких властивостях, рисах, у національній психології, які обумовлені усім суспільно-історичним ходом становлення і розвитку нації та специфікою соціально-психологічного відображення об'єктивних умов її існування.

    До елементів психічного складу, що передаються з покоління в покоління, належать насамперед характерна поведінка, національні традиції, звичаї, звички, які лежать в основі установок і ціннісних орієнтацій.

    Якщо говорити про психічний склад української нації загалом, то тут, як правило, відзначають такі риси, як любов до рідної землі та її природи, що виявляється й закріплюється в культурі, музиці, живописі; повага до старших, зокрема до батьків (так, дотепер у багатьох областях України діти звертаються на «ви» до своїх батьків); працелюбність, що виражається не лише в щоденній сумлінній праці від зорі до зорі, а й святкових традиціях, які поетизують працю. Для українців характерні ратна доблесть, хоробрість, а також прославляння героїзму і відваги, що є специфічним вираженням їхніх національних почуттів, адже героїчні традиції споконвіку були притаманні українському народові.

    Розглянемо таку психологічну особливість українського етносу, як інтровертивність. Деякі дослідники вважають її основною ознакою української духовності. Для інтровертивних суспільств, до яких, поряд з Україною, відносять Корею, Японію, В'єтнам, Індію, Китай, характерна насамперед закритість. Окрім того, інтровертивні суспільства у своїх реформах орієнтувалися на внутрішні тенденції та традиції, потреби, можливості, інтереси.

   Характерною особливістю інтровертивних суспільств є те, що вони здатні вчитися, спираючись на власний досвід, а тому мають вищий та ефективніший інтелект. Для них характерна пристрасна відданість власним ідеям. Через таку абсолютизацію та канонізацію ідеалізується внутрішнє духовне життя, що нерідко призводить до негативних наслідків. З теорії інтровертивності випливає, що українець – людина «малих груп», в які він безпосередньо вростає і в яких зі знанням справи діє. Сім'я, община для українця означають набагато більше, ніж абстрактні групи однодумців. В інтровертованих суспільствах народ відносно спокійний, терплячий, неагресивний, миролюбний.

   Упертість, стриманість, терпеливість і наполегливість, як наголошує О. Донченко, вирізняли ще давніх предків українців – східних слов'ян Київської Русі. Миролюбний характер, притаманний сучасним українцям, О. Донченко ілюструє на прикладі соціологічних досліджень. Так, 48 % опитаних, як правило, прагнуть до такого розв'язання проблем, яке б задовольняло всіх друзів, колег, родичів, власних дітей, тобто для них характерний колаборативний стиль поведінки. На другому місці – компромісно-поступливий стиль: 39 % вважають, що краще поступитися, незабуваючи, однак, і про власні інтереси. Члени інтровертивних суспільств схильні швидше переробити себе, аніж навколишню дійсність. Для них, безперечно,  характерні саморефлексія, заглиблення у свій внутрішній світ. У реальній дійсності, як вважає О. Донченко, це виявляється в тому, що українець власне «я» ставить вище за суспільне «ми», повсякчас підкреслюючи активність «я», докладаючи зусиль до самоствердження.

   Проблемі інтровертивності значну увагу приділяв І. Ярема, який вважав, що інтровертивність виступає як певна постійна спрямованість українця до глибокого внутрішнього життя. Протиставляючи інтровертивність екстравертивності, він стверджував, що інтровертивні народи є творцями культури, а екстравертивні – цивілізації. Так, інтровертивні народи – це творці релігійних світоглядів; їм відповідають містицизм і спіритуалізм, зі стилів мистецтва – романтизм, символізм і експресіонізм, із розділів мистецтва – лірика і музика.

   Існує таке поняття, як середовище проживання етносу. Під ним розуміють ландшафт і клімат, особливості ґрунтів і розміри території, картину зоряного неба і корисні копалини, флору, фауну, водойми та інші елементи, що створюють неповторну своєрідність цього середовища, впливає на особливості взаємодії етносу з природою, що, в свою чергу, пояснює екологічну зумовленість асоціацій, пізнавальних процесів, комунікації, стереотипи поведінки, різноманітні форми суспільної свідомості і т. ін.

   Український менталітет – це результат відображення специфіки взаємодії українців із природними та геокліматичними умовами існування і співіснування, що склалися історично.

   Так, зв'язку ландшафту з особливостями етнопсихології українців присвятив свою працю І. Рибчин , де він послідовно аналізує вплив основних зон України (степового, лісостепового та гористого ландшафту) на особливості емоційної сфери та мотиваційних установок корінного населення України.

   Близькі попередньо розглянутому досліднику за духом праці О. Кульчицького , який виокремлює географічний аспект як один з чинників, що впливають на психологію українців. Свою ідею про переважання в українців установок на рефлексію (самозаглиблення і самопізнання), а не на активну предметну діяльність, автор аргументує, залучаючи як докази суто екологічні особливості України.

   Значний вплив геопсихічних чинників відзначає також О. Киричук вказуючи на те, що низинна степова смуга лісостепу; височинна смуга лісостепу від Поділля, Волині й до Покуття, до Бессарабії та височин Придніпров'я; смуга лісистих північних і північно-західних низин; гірська смуга Карпат. Загалом ми маємо «психіку верховинця», «людини лісу», «сина степу» та ін.

   В. Хрущ і О. Хрущ, які вивчали особливості психологічного складу різних етнічних груп Прикарпаття, відзначають у них непереборний потяг до свободи, нетерпимість щодо будь-яких форм примусу і тоталітаризму. Важливими ознаками психології й рисами характеру гірських жителів є сміливість і волелюбність, почуття власної гідності, хоробрість і наполегливість. Закріпленню цих рис у поколіннях сприяли спосіб життя горян, природне середовище їхнього проживання, народна педагогіка. Можна зробити висновок, що такі особливості сприйняття світу і свого становища в ньому притаманні саме менталітету горян.

   Дещо інші особливості помічає О. Кульчицький у менталітеті жителів степових районів України, пояснюючи їх географічними чинниками. Він вважає, що життя серед неосяжних степових просторів не пробуджує активності, навпаки, пробуджує почуття безмежного, недосяжного, неозорого і абсолютного, сприяє скоріше філософським роздумам, аніж активним діям. У цьому ж напрямі, згідно з О. Кульчицьким, діє й такий унікальний екологічний елемент, що підкреслює своєріднісь України, як особливість її ґрунтів. Відомі всьому світові надзвичайно родючі українські землі – чорноземи – забезпечували селян усім необхідним, тому їм не треба було докладати неминучих в інших куточках землі зусиль,що також не сприяло виникненню у них додаткових стимулів до активності, залишаючи пріоритет за рефлексією.

   Зовсім інших висновків щодо впливу благодатних українських чорноземів на етнопсихологічні особливості українців доходить сучасна дослідниця М. Гримич. Наявність багатих ґрунтів, вважає вона, спричинювала те, що врожай сприймався в народі як величина, що залежить в основному від метеорологічних чинників, які, у свою чергу, на думку селян, залежали від волі Всевишнього, а також могли змінюватися від бажання й волі їх самих. Інакше кажучи, особливість українських ґрунтів сприяла розвиткові магічного мислення у корінного населення України, переважанню його над радикальним мисленням. Гіперрозвиненість магічного мислення відображається в особливостях української народної медицини, у багатьох календарних і родинних святах, навіть у мотивах народних пісень. Так, в українських піснях часто трапляється мотив «чарування», приворожування,  чаклування. М. Гримич зазначає, що переважання магічного мислення позначилося також на психології народу, внаслідок чого розвинулися такі якості, як обережність, передбачливість, зволікання з прийняттям рішень і реалізацією задуманого, позаяк українці зважали на можливі магічні впливи, хотіли їх урахувати й, по можливості, відвернути.

   Природа, як зазначає В. Скребець, впливає на формування української ментальності через такі символи своєрідно й дієво. Крім того, оскільки природа значно впливає на український менталітет, то основними природно зумовленими характеристиками українців стали: господарський індивідуалізм, загострене почуття власності, інтроверсія (спрямованість психічної діяльності всередину), прагнення прикрасити та урізноманітнити подвір'я,працьовитість, доброзичливість, чуйність, м'якість, розвинена уява, сентиментальність.

   Природні умови й ресурси зумовлюють не лише характер матеріального виробництва, а й духовну активність світогляду. В українському менталітеті віками складався архетип ставлення до природи як до батьківського, рідного, найціннішого, що випливає  з виняткової важливості всього природного в житті взагалі. Це спонукало як до діалогу з природою, так і до звертання до її мудрості у практичних справах, пізнанні, творчості. Екологічна свідомість наших предків в українському народному епосі набуває характеру натурналізації, тобто схильності до зіставляння, порівняння, ідентифікації соціального та духовного життя з явищами природи. Завдяки натурналізації особистість і її якості належать до певного класу природних явищ або природних об'єктів. Наприклад, молоду гарну дівчину українці називали «червона калина»; доброзичливу людину – «ясне сонечко»; широко відоме побажання – «будь здоровий, як вода, і високий, як верба»; молодий здоровий парубок асоціювався з міцним дубком, а самотня жінка – з вербою. Психологічна природа натурналізації звичайної свідомості українців вказує на її зв'язок з екологічною дійсністю, сягаючи своїм корінням в емоційно-пізнавальні знакові сторони ставлення людини до своїх природних витоків.

   Як зазначають В. Павленко і С. Таглін , екологічні чинники як колись, так і тепер, часто залучаються для пояснення психологічних особливостей певного народу. Однак встановлення взаємозв'язку між елементами навколишнього середовища й певними особливостями психічної діяльності здійснюється досить довільно та суб'єктивно. Очевидно, тільки цим можна пояснити той факт, що одні й ті самі екологічні чинники у різних авторів зумовлюють абсолютно різні етнопсихологічні властивості, а коріння аналогічних характеристик психологічної діяльності вони вбачають у різних елементах природного середовища.

   Останнім часом у дослідженнях з екологічної та етнічної психології наголошується на тому, що штучний чинник екологічного середовища значно потіснив природний щодо впливу на сучасну людину. Так, українцям тепер нечасто випадає нагода милуватися безкраїми степами та квітучими садами. Здебільшого їм доводиться споглядати одноманітну та незграбну архітектуру типових масивів. Деякі психологи навіть вважають, що людина, яка весь час споглядає архітектуру так званих «спальних масивів» типу Борщагівки або Оболоні в Києві, поступово деградує. Безумовно, у цих дослідженнях не схильні жорстко пов'язувати сучасну архітектуру та психологію сучасних українців, проте розривання зв'язку з природою, споживацьке ставлення до неї й антропоцентризм у її сприйнятті (природа для людини, а не людина серед природи) призводить до негативних наслідків.

 

Подробнее..
Категории: Психология Категории: Образование

Исчезнувшие в Бермудском треугольнике (предположения ученых)

09.06.2015 12:58:33 | Автор: Milenkaya

 

Удивительные происшествия в Бермудском треугольнике не вызывают ни ма­лейших сомнений, поэтому ученые и исследователи загадочных явлений издавна пытаются разобраться в причине этих Явлений. Некоторые из них концентрируют внимание на происходящих в Треугольнике физических явлениях и пытаются отыс­кать естественные причины таинственных исчезновений - вихри, водовороты, ура­ганы, нарушения магнитного поля - и объяснить все неумением человека спра­виться с ними. Другие ищут объяснение в сверхъестественных причинах, и хоть все исследователи приводят массу подтверждений своим теориям, ни одна из них не в состоянии дать полное и исчерпывающее обоснование странным событиям.

Океанологи и метеорологи обычно объясняют происходящее в Треугольнике сейсмическими возмущениями, вызывающими появление цунами. Эксперт электроник Уилбирт Б.Смит заявляет, что в процессе своих исследований находил не­большие пространства размером до 300 метров и очень большой высоты, в которых магнитные завихрения достигают мощности, способной натворить много бед, и т.д.

Айвен Сандерсон в статье «Двенадцать дьявольских зон мира» обращает внимание на еще одно загадочное явление, происходящее в Бермудском треу­гольнике, - так называемый слишком ранний прилет самолетов. Иногда, проле­тев над интересующим нас пространством, они появляются в аэропорту назначе­ния настолько рано, что объяснить это можно было бы разве что постоянным ветром, дующим им в хвост со скоростью 1000 км/час. Проблема состоит в том, что команда такого урагана не наблюдает.

Еще более удивительный случай произошел с пассажирским самолетом «Нейшнл Эйрлайнз» рейса 727 в 1970 г., который во время захода на посадку вдруг просто исчез с экранов диспетчерских радаров. Через несколько минут он вновь возник на них и нормально приземлился. Пилот и экипаж очень удивились, узнав, что они исчезли с радаров - полет не отличался ничем необычным. Пыта­ясь разобраться в происшедшем, один из диспетчеров вдруг сказал: «Слушай, парень, десять минут вас просто не существовало».

Взглянув на бортовые часы, пилот и члены экипажа обнаружили, что все они отстают на 10 минут, несмотря на то, что перед взлетом хронометры были вмес­те со всем оборудованием проверены и точно выставлены.

Иногда люди, которым удалось избежать гибели в Бермудском треугольнике, рассказывают об огромном объекте, поднимающемся над клубящимся туманом, о светящихся точках, вылетающих из этой мглы и исчезающих внутри объекта.

Некоторые говорят, что они видели этот гигантский предмет - вероятно, кос­мический корабль пришельцев - на поверхности светящейся воды. Это свечение - еще одно свойство загадочного Треугольника. Сияние воды незаметно, когда по ней плывут, но оно прекрасно видно с большой высоты. По-видимому, именно это яркое свечение было последней яркой точкой на нашей планете, которую видели американские астронавты, летевшие на Луну. 

 

Подробнее..
Категории: Непознанное

Бермудский треугольник -- таинственная загадка исчезновенния

22.06.2015 13:44:12 | Автор: Milenkaya
      В Западной части Атлантического океана, неподалеку от побережья США, расположено пространство примерно треугольной формы. Его можно ограничить прямой от Бермудских островов до южной Флориды, юго-западная сторона тянется до Багамских островов и Пуэрто-Рико, восточная соединяет их с Бермудами. На этом участке моря издавна происходило множество невероятных и необъяснимых исчезновений - там «испарилось» более 120 кораблей и самолетов, большинство из которых бесследно пропало после 1945 г. За 26 лет в Бермудском треугольнике погибли и исчезли, не оставив ни малейшего следа, больше 1000 человек, и удивительные происшествия там не прекращаются. 5 декабря 1945 г. 5 военных самолетов вылетели из Форт-Лаудэрдейл, получив задание провести учебную разведку № 19. Погодные условия были велико¬лепными: почти безоблачное небо и достаточно высокая температура. Программа была рассчитана на 2 часа, взлет начался в 14.00, и через 10 мин уже вся группа была в воздухе.               Примерно в 15.15 дежурный офицер-диспетчер, ожидавший на вышке управления полетами сигнала о возвращении самолетов, получил необычное сообщение: «Вызываю вышку. Аварийная ситуация. Похоже, мы сбились с курса. Земли не вижу... Не знаю, где мы находимся... Наверное, мы заблудились... Все устройства не работают... странно... Я не могу определить стороны света... Даже океан выглядит ненормально...» Около 15.30 на помощь самолетам был отправлен военный двухмоторный гидроплан. Около 16.00 один из находящихся на нем офицеров, Коум, доложил, что на высоте 1800 м дует сильный ветер, и это была последняя информация, полученная с гидроплана. Вскоре после этого всем спасательным средствам было сообщено, что разыскиваются 6 самолетов. Спасательный с 13 членами экипажа на борту тоже исчез. Тщательные поиски, проведенные на земле и море, не дали никаких результатов - не было обнаружено обломков, пятен бензина или масла на поверхности воды. У двух членов погибших экипажей появилось в этот день предчувствие несчастья. Офицер, руководящий полетом, прибыл на службу с опозданием, в 13.15, и попросил старшего офицера освободить его от выполнения задания, обосновав это просто нежеланием лететь. Замены ему не было, поэтому от задания его не освободили. Другой участник полета, сержант Аллан Коснер, просто не явился в этот день на службу. Как сообщила потом пресса, он говорил, что «он не может объяснить причины, но почему-то решил не лететь на задание».             После исчезновения шести самолетов рейса №19 загадочное пространство получило название Бермудского треугольника. В этой местности издавна пропадали корабли - и крошечные, с несколькими людьми на борту, и крупные, перевозившие большой груз.       Самый старинный из документально подтвержденных случаев - это исчезновение 30 груженных золотом каравелл, принадлежавших губернатору острова Эспаньола (Гаити) Овадо, отплывших из Сан-Доминго в июне 1502 г. Три из них вернулись в порт отплытия много часов спустя, объяснив, что они не смогли спра-виться с бурей. Остальные 27 не нашлись никогда. Одним из самых крупных кораблей, пропавших в Треугольнике, было интендантское судно военно-морских сил США «Циклоп» - для своего времени огромное и суперсовременное, длиной 152 м и водоизмещением 19 тыс. т. 4 марта 1918 г. этот корабль с 309 членами экипажа и полутора десятками пассажиров отплыл из порта Барбадос и исчез. В 1964 г. в Бермудском треугольнике пропала яхта «Энчантресс», хозяином и капитаном которой был Кшиштоф Грабовский - первый поляк, в одиночестве пересекший Атлантический океан, опытный моряк и путешественник. Он отплыл из порта Чарльстон вместе с женой, двумя детьми и другом Джоном Пэлтоном. Погода была прекрасной, прогнозы еще лучше, поэтому шторм, встретивший их неподалеку от Флориды, был полной неожиданностью. Грабовский по радио обратился за помощью, но для установления точного местоположения яхты нужно было поддерживать с ней постоянную радиосвязь. Грабовский, а потом один из его детей непрерывно говорили в микрофон, но их голоса, вначале прекрасно слышные, становились все слабее, как будто корабль удалялся со страшной скоростью. Связь прервалась, а когда спасатели прибыли на место, где, по их расчетам, должна была находиться яхта, там не было ничего. Появлялись в Треугольнике и корабли-привидения, на борту которых не было ни одного человека. Первый такой случай зафиксирован в 1840 г. - на французском трехмачтовом торговом судне «Розали» не было ни одной живой души, за исключением канарейки. Через 15 лет такая же судьба постигла американский трехмачтовый корабль «Джеймс Б.Честер». Груз его не был тронут, что исключало нападение пиратов, но помещения судна выглядели так, будто в них происходила борьба не на жизнь, а на смерть. Исчезли корабельные документы, карты, компас, но все спасательные шлюпки остались на местах. Одно из самых удивительных исчезновений экипажей произошло с яхты знаменитого американского промышленника Гарри Гарднера. В марте 1970 г. он отправился из Майами в Пуэрто-Рико и с борта корабля передал сообщение, что через 4 дня будет на месте. Но он туда так и не прибыл и не был найден в результате двухнедельных поисков. Лишь месяц спустя яхта была случайно обнаружена в 800 милях от Пуэрто-Рико, к северу от острова Грейт- Абако. Навсегда осталось загадкой не только исчезновение владельца судна, но и перемещение корабля за такой небольшой срок на громадное расстояние. И уже как будто по иронии судьбы 20 января 1975 г. в Бермудском треугольнике бесследно пропало 14-метровое судно береговой охраны «Гольфстрим», от¬командированное на выяснение причин других исчезновений.       Перечисление пропавших в Треугольнике кораблей и самолетов можно продолжать, но гораздо интереснее сообщения тех, кому удалось, вырваться оттуда, - а сделать это удалось немногим. Вот что рассказал капитан Дон Генри, всеми уважаемый владелец спасатель¬ной фирмы, сообщению которого нет оснований не верить: - В 1966 году мы плыли из Пуэрто-Рико в Форт-Лаудэрдейл. Три дни мы буксировали пустую баржу, на которой раньше возили нефть. Я находился на борту 48-метрового буксира «Гуд Ньюз» с двигателем мощностью в 2 тысячи лошадиных сил. Баржа, которую мы тащили за собой, была привязана тросом длиной около 300 метров. В середине дня, когда на небе не было ни единой тучки, я на пару минут зашел в рубку, находящуюся в задней части капитанского мостика, и вдруг услышал какие-то крики. Первое, на что я взглянул, был компас, игла кото¬рого вращалась по часовой стрелке (...) Я не мог понять, что происходит, но предчувствовал самое худшее. Вода лилась на нас со всех сторон, горизонт исчез, и мы не знали, где искать его. Море смешалось с небом, и мы не имели понятия, где находимся. К тому же из генераторов исчезла энергия, и все электрические устройства перестали функционировать. Генераторы были включены, но совершенно не да¬вали напряжения, и инженер безрезультатно пытался включить резервное питание. Меня беспокоила баржа. Привязана она была крепко, но ее совершенно не было видно. Казалось, ее накрыло каким-то туманом и окружили бурные волны. Я приказал «Полный вперед». Я понятия не имел, где мы находим¬ся, но хотел как можно быстрее выбраться из этого места. Все выглядело так, будто что-то хотело задержать нас, но, к счастью, ему это не уда¬лось. (...) Когда мы наконец выплыли, буксирный трос был сильно натянут, а на его противоположном конце находилась какая-то туманная туча. Я побежал на верх¬нюю палубу и потянул за трос. Чертова баржа выглянула из тумана, который рас¬полагался лишь с одном месте. Видимость вокруг была великолепной, я без труда видел объекты, находившиеся в двадцати километрах. Но в месте, окутан¬ном мглой, там, где секунду назад находилась баржа, бурлила вода, хоть волны и не выглядели высокими. И ни за какие коврижки я не вернулся бы туда, чтобы посмотреть, что там происходило. Еще более удивительная история случилась с капитаном Бейкером, коман¬довавшим парусником «Эллен Аустин», шедшим из Англии в Соединенные Шта¬ты. Когда они 20 августа 1881 г. проходили южнее Бермудов, команда увидела дрейфующую трехмачтовую шхуну. Название на ее борту стерлось, никаких документов, так же, как и команды, не было, а трюмы были загружены дорогостоя¬щим черным деревом, поэтому за доставку такого корабля в порт можно было получить большую премию. Капитан Бейкер откомандировал на шхуну офицера и семерых матросов, чтобы они плыли на ней вслед за «Эллен Аустин». 22 авгу¬ста разыгрался внезапный шторм, и капитан потерял из вида загадочный корабль. Когда он на следующий день снова его увидел, шхуна опять дрейфовала, а на ее борту не было ни одной живой души и только что заведенного бортового журнала, а сама она была в полном порядке. Бейкер еще раз отправил на корабль офицера и пятерых матросов, приказав им плыть рядом, на расстоянии, не превышающем 100 метров. Два дня прошли спокойно, а на третий около 19 часов шхуна вдруг стала быстро отставать. «Эллен Аустин» тут же повернул назад, но безымянный корабль исчез во вдруг возникшем тумане, и больше его никогда не видели. За пропажу 14 человек из состава экипажа капитан Бейкер попал под следствие, и от тюрьмы его спасли лишь абсолютно одинаковые показания уцелевших моряков с «Эллен Аустин».
Подробнее..
Категории: Непознанное Категории: Инф., другое

Бермудский треугольник -- таинственная загадка исчезновенния

22.06.2015 13:44:12 | Автор: Milenkaya
      В Западной части Атлантического океана, неподалеку от побережья США, расположено пространство примерно треугольной формы. Его можно ограничить прямой от Бермудских островов до южной Флориды, юго-западная сторона тянется до Багамских островов и Пуэрто-Рико, восточная соединяет их с Бермудами. На этом участке моря издавна происходило множество невероятных и необъяснимых исчезновений - там «испарилось» более 120 кораблей и самолетов, большинство из которых бесследно пропало после 1945 г. За 26 лет в Бермудском треугольнике погибли и исчезли, не оставив ни малейшего следа, больше 1000 человек, и удивительные происшествия там не прекращаются. 5 декабря 1945 г. 5 военных самолетов вылетели из Форт-Лаудэрдейл, получив задание провести учебную разведку № 19. Погодные условия были велико¬лепными: почти безоблачное небо и достаточно высокая температура. Программа была рассчитана на 2 часа, взлет начался в 14.00, и через 10 мин уже вся группа была в воздухе.               Примерно в 15.15 дежурный офицер-диспетчер, ожидавший на вышке управления полетами сигнала о возвращении самолетов, получил необычное сообщение: «Вызываю вышку. Аварийная ситуация. Похоже, мы сбились с курса. Земли не вижу... Не знаю, где мы находимся... Наверное, мы заблудились... Все устройства не работают... странно... Я не могу определить стороны света... Даже океан выглядит ненормально...» Около 15.30 на помощь самолетам был отправлен военный двухмоторный гидроплан. Около 16.00 один из находящихся на нем офицеров, Коум, доложил, что на высоте 1800 м дует сильный ветер, и это была последняя информация, полученная с гидроплана. Вскоре после этого всем спасательным средствам было сообщено, что разыскиваются 6 самолетов. Спасательный с 13 членами экипажа на борту тоже исчез. Тщательные поиски, проведенные на земле и море, не дали никаких результатов - не было обнаружено обломков, пятен бензина или масла на поверхности воды. У двух членов погибших экипажей появилось в этот день предчувствие несчастья. Офицер, руководящий полетом, прибыл на службу с опозданием, в 13.15, и попросил старшего офицера освободить его от выполнения задания, обосновав это просто нежеланием лететь. Замены ему не было, поэтому от задания его не освободили. Другой участник полета, сержант Аллан Коснер, просто не явился в этот день на службу. Как сообщила потом пресса, он говорил, что «он не может объяснить причины, но почему-то решил не лететь на задание».             После исчезновения шести самолетов рейса №19 загадочное пространство получило название Бермудского треугольника. В этой местности издавна пропадали корабли - и крошечные, с несколькими людьми на борту, и крупные, перевозившие большой груз.       Самый старинный из документально подтвержденных случаев - это исчезновение 30 груженных золотом каравелл, принадлежавших губернатору острова Эспаньола (Гаити) Овадо, отплывших из Сан-Доминго в июне 1502 г. Три из них вернулись в порт отплытия много часов спустя, объяснив, что они не смогли спра-виться с бурей. Остальные 27 не нашлись никогда. Одним из самых крупных кораблей, пропавших в Треугольнике, было интендантское судно военно-морских сил США «Циклоп» - для своего времени огромное и суперсовременное, длиной 152 м и водоизмещением 19 тыс. т. 4 марта 1918 г. этот корабль с 309 членами экипажа и полутора десятками пассажиров отплыл из порта Барбадос и исчез. В 1964 г. в Бермудском треугольнике пропала яхта «Энчантресс», хозяином и капитаном которой был Кшиштоф Грабовский - первый поляк, в одиночестве пересекший Атлантический океан, опытный моряк и путешественник. Он отплыл из порта Чарльстон вместе с женой, двумя детьми и другом Джоном Пэлтоном. Погода была прекрасной, прогнозы еще лучше, поэтому шторм, встретивший их неподалеку от Флориды, был полной неожиданностью. Грабовский по радио обратился за помощью, но для установления точного местоположения яхты нужно было поддерживать с ней постоянную радиосвязь. Грабовский, а потом один из его детей непрерывно говорили в микрофон, но их голоса, вначале прекрасно слышные, становились все слабее, как будто корабль удалялся со страшной скоростью. Связь прервалась, а когда спасатели прибыли на место, где, по их расчетам, должна была находиться яхта, там не было ничего. Появлялись в Треугольнике и корабли-привидения, на борту которых не было ни одного человека. Первый такой случай зафиксирован в 1840 г. - на французском трехмачтовом торговом судне «Розали» не было ни одной живой души, за исключением канарейки. Через 15 лет такая же судьба постигла американский трехмачтовый корабль «Джеймс Б.Честер». Груз его не был тронут, что исключало нападение пиратов, но помещения судна выглядели так, будто в них происходила борьба не на жизнь, а на смерть. Исчезли корабельные документы, карты, компас, но все спасательные шлюпки остались на местах. Одно из самых удивительных исчезновений экипажей произошло с яхты знаменитого американского промышленника Гарри Гарднера. В марте 1970 г. он отправился из Майами в Пуэрто-Рико и с борта корабля передал сообщение, что через 4 дня будет на месте. Но он туда так и не прибыл и не был найден в результате двухнедельных поисков. Лишь месяц спустя яхта была случайно обнаружена в 800 милях от Пуэрто-Рико, к северу от острова Грейт- Абако. Навсегда осталось загадкой не только исчезновение владельца судна, но и перемещение корабля за такой небольшой срок на громадное расстояние. И уже как будто по иронии судьбы 20 января 1975 г. в Бермудском треугольнике бесследно пропало 14-метровое судно береговой охраны «Гольфстрим», от¬командированное на выяснение причин других исчезновений.       Перечисление пропавших в Треугольнике кораблей и самолетов можно продолжать, но гораздо интереснее сообщения тех, кому удалось, вырваться оттуда, - а сделать это удалось немногим. Вот что рассказал капитан Дон Генри, всеми уважаемый владелец спасатель¬ной фирмы, сообщению которого нет оснований не верить: - В 1966 году мы плыли из Пуэрто-Рико в Форт-Лаудэрдейл. Три дни мы буксировали пустую баржу, на которой раньше возили нефть. Я находился на борту 48-метрового буксира «Гуд Ньюз» с двигателем мощностью в 2 тысячи лошадиных сил. Баржа, которую мы тащили за собой, была привязана тросом длиной около 300 метров. В середине дня, когда на небе не было ни единой тучки, я на пару минут зашел в рубку, находящуюся в задней части капитанского мостика, и вдруг услышал какие-то крики. Первое, на что я взглянул, был компас, игла кото¬рого вращалась по часовой стрелке (...) Я не мог понять, что происходит, но предчувствовал самое худшее. Вода лилась на нас со всех сторон, горизонт исчез, и мы не знали, где искать его. Море смешалось с небом, и мы не имели понятия, где находимся. К тому же из генераторов исчезла энергия, и все электрические устройства перестали функционировать. Генераторы были включены, но совершенно не да¬вали напряжения, и инженер безрезультатно пытался включить резервное питание. Меня беспокоила баржа. Привязана она была крепко, но ее совершенно не было видно. Казалось, ее накрыло каким-то туманом и окружили бурные волны. Я приказал «Полный вперед». Я понятия не имел, где мы находим¬ся, но хотел как можно быстрее выбраться из этого места. Все выглядело так, будто что-то хотело задержать нас, но, к счастью, ему это не уда¬лось. (...) Когда мы наконец выплыли, буксирный трос был сильно натянут, а на его противоположном конце находилась какая-то туманная туча. Я побежал на верх¬нюю палубу и потянул за трос. Чертова баржа выглянула из тумана, который рас¬полагался лишь с одном месте. Видимость вокруг была великолепной, я без труда видел объекты, находившиеся в двадцати километрах. Но в месте, окутан¬ном мглой, там, где секунду назад находилась баржа, бурлила вода, хоть волны и не выглядели высокими. И ни за какие коврижки я не вернулся бы туда, чтобы посмотреть, что там происходило. Еще более удивительная история случилась с капитаном Бейкером, коман¬довавшим парусником «Эллен Аустин», шедшим из Англии в Соединенные Шта¬ты. Когда они 20 августа 1881 г. проходили южнее Бермудов, команда увидела дрейфующую трехмачтовую шхуну. Название на ее борту стерлось, никаких документов, так же, как и команды, не было, а трюмы были загружены дорогостоя¬щим черным деревом, поэтому за доставку такого корабля в порт можно было получить большую премию. Капитан Бейкер откомандировал на шхуну офицера и семерых матросов, чтобы они плыли на ней вслед за «Эллен Аустин». 22 авгу¬ста разыгрался внезапный шторм, и капитан потерял из вида загадочный корабль. Когда он на следующий день снова его увидел, шхуна опять дрейфовала, а на ее борту не было ни одной живой души и только что заведенного бортового журнала, а сама она была в полном порядке. Бейкер еще раз отправил на корабль офицера и пятерых матросов, приказав им плыть рядом, на расстоянии, не превышающем 100 метров. Два дня прошли спокойно, а на третий около 19 часов шхуна вдруг стала быстро отставать. «Эллен Аустин» тут же повернул назад, но безымянный корабль исчез во вдруг возникшем тумане, и больше его никогда не видели. За пропажу 14 человек из состава экипажа капитан Бейкер попал под следствие, и от тюрьмы его спасли лишь абсолютно одинаковые показания уцелевших моряков с «Эллен Аустин».
Подробнее..
Категории: Непознанное Категории: Инф., другое

Последние комментарии

  • Имя: Нешароеб
    08 2018 | 22:01
    Это бред про то, что земля не плоская, чекайте науку!Подробнее..
  • Имя: zakko2009
    18 2017 | 22:48
    В.Шебзухов "Притча о двух волках" читает автор (видео) https://youtu.be/oyO3Qr_ai4c Между Правдою и Ложью, Ведомо лишь Одному, Для чего дана возможность Сделать выбор – самому! ИндПодробнее..
  • Имя: )
    24 2017 | 17:43
© 2006-2019, interestno.ru