Поняття національної ідентичності як одне із проявів національної самосвідомості

На сьогоднішній день поняття національної ідентичності має досить загострені та в деяких випадках небезпечні рис, про що свідчать недавні події у нашій державі. Тому так важливо на сьогоднішній день приділяти увагу цьому питанню. Зрозуміти поняття національної ідентичності можна лише вивчивши основні теорії виникнення цього поняття, зрозумівши основні механізми дії ідентичності на людську психіку. Незважаючи на те, що це питання є не досить вивченим у сучасній науці ми все ж таки спробували окреслити його межі.

Людина розглядається як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність як тілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, як видозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, – це поява відповідного (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C) типу соціоцивілізаційної еволюції людини – племен, родів, народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації .

Поняття (http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F) етнічності формувалося як результат наукового осмислення розмаїття етнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції, два типи розуміння феномена етнічності, як і всіх його похідних – етнічної спільності, етносу, етнічних груп, етнонації й нації: примордіалістська (або первинна) та конструктивістська. Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася на ідеях романтизму (http://ua-referat.com/%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%B7%D0%BC) кінця XVIII — початку XIX ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F) й загального національного піднесення.

Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг або Лев Гумільов. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв'язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція (http://ua-referat.com/%D0%95%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%8F) людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу («етносоціального організму») – способом кодування (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F) етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу – засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави.

Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності –найхарактерніша для західних етнологів – постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися лише тепер, oтже, природно (http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0), набуває популярності конструктивістська етнологічна концепція, потрібна, насамперед, як інструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого характерний високий ступінь автономності особи. Інструментом такого поширення і конструктивісти, і примордіалісти вважають поняття національної приналежності — щоправда, розуміючи його по-різному.

Для примордіалістів національна приналежність – це постійний внутрішній поклик, випробування (http://ua-referat.com/%D0%92%D0%B8%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F) людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2); для конструктивістів – це результат соціалізації (http://ua-referat.com/%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC) та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто – механізм досягнення етносоціальних цілей.

Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відтіняють різні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.

З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічна самосвідомість (http://ua-referat.com/%D0%95%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C), а суспільне буття; етнічна історія (http://ua-referat.com/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F) завжди пов'язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна (http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80) для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.

Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси — широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членів етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація – вона здатна забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гасло самовизначення.

Етнорозрізнювальні функції культури (http://ua-referat.com/%D0%A4%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8) мають як природні (http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0), пов'язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Несхожими між собою можуть бути субетнічні одиниці, етнографічні групи, етносоціальні утворення або ж регіональні чи зональні варіанти, що формувалися в дещо інших природних, історичних та соціально-економічних умовах. Для етнічної культури українського народу це особливо характерно (http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80), оскільки силою історичних обставин в її масив (http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B2) часто вклинювалися іншоетнічні компоненти. Це було, по-перше, наслідком переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення чужорідні культурні (http://ua-referat.com/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0) риси та етнічні субстрати. По-друге, давалася взнаки тривала колонізація (http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F) окремих частин України сусідніми державами (http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0): Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою (http://ua-referat.com/%D0%A0%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8E_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%8E), Угорщиною (http://ua-referat.com/%D0%A3%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0), Австрією, Румунією (http://ua-referat.com/%D0%A0%D1%83%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F), Туреччиною (http://ua-referat.com/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0), Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальне роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава (http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0), що захопила певні українські землі, відрізнялася й політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесією.

Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніми народами: росіянами, білорусами, молдаванами тощо. Виникали етнокультурні варіанти, що в усіх периферійних частинах України становили суцільне міжетнічне пограниччя, яке начебто захищало основний її етнічний масив від руйнації. Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти. Діяв внутрішній механізм, який через систему етнічних стереотипів (http://ua-referat.com/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF%D0%B8) та їх угруповань – традицій – запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією (буквально – передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії (передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історично вироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними групами та етносами. Головним каналом передавання етнокультурної спадщини є пам'ять (для етносу загалом – колективна пам'ять), свідома та генетична, і саме через це традиції завжди етнічні. Хоч би як вбирав етнос іншоетнічні компоненти, він майже обов'язково збереже своє культурне ядро, оскільки система етнічних традицій перетворить і засвоїть чужорідні вкраплення. Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи його окрема група або усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніх виявах. Саме тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Виняток становлять лише мова (http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%BE%D0%B2%D0%B0) (яка виконує й етнооб'єднавчі, й етнороз'єднувальні функції) та релігія (http://ua-referat.com/%D0%A0%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F) (яка завжди була і певною мірою залишається тепер головним етнороз'єднувальним бар'єром).

Для українського етносу особливе значення мали історичні події. На цьому тлі відбувалися самобутні етногенетичні процеси, в яких брали участь практично всі національні групи, що нині живуть на території України. Кожен із народів, що належав колись до єдиної етномовної сім'ї індоєвропейців, почав самостійно прокладати свій шлях у історії, розселяючись по різних землях, аби через 6-7 тис. років опинитись у спільній державності та єдиному народі на території, що колись була ядром спільної

Соціобіологічний підхід описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену форму родинного відбору та зв'язку»). Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв'язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти. Це засвідчує спробу протиставити асиміляторським поглядам (згідно з якими етнічні аспекти у сучасному суспільстві перестають відігравати визначальну роль) концепцію збереження етнічної ідентичності навіть за техногенного суспільства. Саме через етнічну ідентифікацію у людини сучасного суспільства з'являється можливість реалізувати жагу соціальної справедливості, культурної стратифікації тощо. В основу конструктивістського підходу покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак — расових рис, фізіології, «вписуваності» у ландшафт (http://ua-referat.com/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%88%D0%B0%D1%84%D1%82). Етнічність як почуття спільності зі своїм народом стає цілком сконструйованим поняттям (http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F), знаряддям досягнення вузьким колом лідерів здебільшого особистих, інколи навіть сумнівних цілей. Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність. Етнічна ідентичність — відчуття (http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D1%87%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F) взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Найбільший інтерес, на наш погляд, становить концепція і модель «придбання і втрати етнічного коріння», розроблена у середині 70-х років відомим англійським етносоціологом Гарольдом Абрамсоном. Виходячи з тенденції зростання ролі етнічного фактору в соціально-політичному житті, він звернув увагу на необхідність дослідження і врахування проблем етнічних коренів, умов і значення їх придбання та втрати. Зокрема, він виокремив і проаналізував чотири можливих групи або типи явищ – феномен придбання етнічних коренів та три альтернативних феномени їх втрати.

До першого типу – «традиціоналістів» – належать особи, які поділяють цінності даної етнічної групи й інтегровані в її структуру, тобто мають міцне етнічне коріння.

Другий тип – «прибульця-неофітста» – складають особи, які включені у структурну систему етнічних зв'язків, але не мають успадкованого коріння у відповідній етнічній групі, її культурі і цінностях. Початкова соціалізація «неофітів» проходила за межами етнічної спільноти, до якої вони пізніше в силу різних обставин приєднались. Їх доля досить складна, а часом і трагічна: вони інколи відчувають гнів і презирство з боку колишніх своїх «одноплемінників» та підозру і недовіру з боку нового оточення. Внаслідок цього, частина «неофітів» стає войовничими «традиціоналістами», друга частина – пасивними «традиціоналістами», решта може переходити на службу якійсь третій, сторонній ворожій силі.

Третій тип – «вигнанця» – становлять окремі особи, або невеликі їх групи, яких доля занесла до іншого етнічного середовища, де вони є носіями своїх етнічних цінностей. Цей тип є протилежним «прибульцю – неофіту». Етнічні вигнанці, закинуті силою економічних, політичних та інших обставин до середовища, в якому вони позбавлені споконвічних етнічних зв'язків, досить часто так і лишаються поодинокими чи дрібними уламками етнічної культури, чужої і незрозумілої для навколишнього оточення.

Четвертий тип – «євнуха» – складають особи, позбавлені етнічної пам'яті, які не мають етнічної спадщини і не ввійшли до якоїсь етнокультурної структури. Цей тип діаметрально протилежний «традиціоналісту». Класичним його зразком можна вважати «євнуха при дворі колишнього східного деспота», що і дало підставу вкладати в це поняття переносний та надто широкий зміст.

Виділяючи і аналізуючи ці чотири «ідеальні типи» придбання і втрати етнічних коренів, Г.Абрамсон цілком вірно підкреслював, що їх поява й існування є реакцією на суспільні зрушення, протиріччя і потрясіння.

Цю точку зору поділяють й інші західні вчені. Зокрема, американські дослідники Г.Стейн та Р.Гілл зауважують, що пошуки свого етнічного коріння – «це спроби подолати почуття особистого відчуження у світі, що швидко змінюється».

В західній етносоціологічній літературі існує чимало досить вдалих, на наш погляд, визначень етнічної ідентичності. Один із найбільш авторитетних канадських фахівців з цього питання Всеволод Ісаїв визначає етнічну ідентичність як «відданість соціальній групі спільного походження».

Інший канадський етносоціолог Джефрі Рейтц доводить, що етнічна ідентичність – це ніщо інше як «почуття належності до національної групи, базованій на етнічному походженні».

Етнічна ідентичність, – підтверджує думку попередньо-розглянутих поглядів американський антрополог Дж. Едвардс, – це відданість групі (великій чи малій, соціально домінуючій чи підлеглій), з якою особа має успадковані зв’язки.

Вразливим місцем такої точки зору є, на нашу думку, деяка переоцінка суб'єктивного і недооцінка об'єктивного факторів при визначенні етнічної ідентичності тієї чи іншої особи.

Більш коректним здається підхід Дж. Гааса, У. Шаффіра та деяких інших західних вчених, які враховують суб'єктивні й об'єктивні та внутрішні й зовнішні фактори, а також високо оцінюють роль етнічної ідентичності, особливо її придатність для соціальної стратифікації і себе й інших. За їх спостереженнями, мають місце випадки, коли особа чи група осіб бажає, щоб була визнана їх належність до тієї чи іншої спільноти, але члени – засновники тієї спільноти можуть відмовляти їй чи їм у цьому і заперечувати їх етнічну приналежність. Водночас можуть існувати особи, які в силу різних обставин бажають відмежуватись від певної етнічної спільноти, але виявляється, що інші особи продовжують вважати їх членами тієї спільноти. Все це дає підстави західним науковцям зробити висновок про те, що етнічна ідентичність є і досить стабільним, і досить мінливим феноменом. Загалом більша частина західних фахівців з цих проблем вважає етнічну ідентичність «вирішальною», «ключовою» серед багатьох інших ідентичностей.

Вартий згадки той факт, що сучасні західні науковці поділяють етнічну ідентичність на кілька різних типів. Зокрема, згідно із класифікацією, розробленою американськими вченими Дж. Маккейєм та Ф. Льюінсом, існує чотири її основних типи.

До першого типу, який вони назвали «мінімумом етнічності», віднесено осіб з низькою етнічною обізнаністю, майже або вже асимільованих.

До другого типу, названого «поміркованою етнічністю», зараховано осіб, які мають певні контакти з членами своєї етнічної групи, але їх етнічна ідентичність не настільки міцна, щоб вважати її етнічною свідомістю.

Третій тип, так звана «маргінальна етнічність», включає осіб з сильною етнічною свідомістю, які в силу різних обставин не мають контактів із членами своєї групи. До цього ж типу належать і т. зв. «етнічні сироти», які не мають тісних зв'язків ні зі своєю етнічною групою, ні з «більшим» суспільством, що її оточує. Нарешті, четвертий тип – «максимальна етнічність» – об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи та забезпеченні її політичних, економічних, соціальних й інших інтересів.

Дещо іншу, але також цікаву типологію пропонує канадський етносоціолог Р. Бретон : 1) ідентичність, яка обертається навколо конкретних речей із символічною цінністю (їжа, одяг, твори мистецтва і т.п.); 2) ідентичність, яка пов'язана із звичаями та культурним життям своєї етнічної спільноти; 3) ідентичність, яка базується на етнічній мові; 4) ідентичність, яка обертається навколо друзів своєї етнічної спільноти; 5) ідентичність, яка пов'язана із підтримкою потреб і цілей своєї етнічної спільноти.

Розглянуті концепції і модель етнічних коренів, а також типології етнічної ідентичності, на наш погляд, можуть бути використані при аналізі будь-якого поліетнічного суспільства. Зокрема, вони можуть стати в нагоді при вивченні наслідків політики «злиття націй» та «плавильного котла», дослідженні сучасного стану і перспектив розвитку ідентичності представників різних етнічних спільнот.

Отже, щоб вивчати таке складне та багатоманітне поняття потрібно перш за все проаналізувати основні концепції його виникнення, зрозуміти основні його види та дізнатися наукову думку багатьох науковців.

Література

Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М., Сусоколов А. А. Этносоциология. — М., 1999
Ільїн В.В. Національно-духовне в контексті раціонально-глобального. //Людина і культура в умовах глобалізації [Зб. наук. ст.]. – К.: Парапан, 2003.– С. 156-162.
Левкович В.П., Пешкова Н.Г. Социально-психологические аспекты проблемы этнического сознания // Социальная психология (http://bookap.info/sociopsy/sociopsy.shtm) и общественная практика / Под ред. Е.В.Шороховой, В.П.Левкович. М.: Наука, 1985. С.138-153.
Палій Г. О. Проблема формування української політичної нації: аспект загальнонаціональної ідентичності. – Політичний менеджмент. – 2003. – № 1. – С. 93 – 100.
Платонов Ю. 77., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. — СПб., 1993
Сміт Е. Національна ідентичність. — К., Основи, 1996. — С.23.
Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку. Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко та ін. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 272 с.
C. Pury «The Psychology of Courage: Modern Research on an Ancient Virtue» (APA, 2010).